4

Обдерта скроня з лівого боку надавала йому вигляд пірата. Ще б одне око затулити пов’язкою, і вилитий Одноокий Джек, який грабує торгівельні кораблі, а потім пропиває здобич на Тортузі. І дерев’яну ногу можна притулити, адже ліва нога пацієнта зазнала невеликого хірургічного втручання. Суглоби на пальцях лівої руки також збиті до крові, з чого випливав цілком закономірний висновок - весь удар під час ДТП прийшовся саме цей бік.

Ми знаходилися в перев’язочній. Пацієнт дошкандибав туди сам, після того, як я принесла йому милиці. Наші погляди повсякчас зустрічалися, а тоді хутко розходилися. Складалося враження, ніби він чекав слів від мене, а я зі свого боку -  від нього. Кумедна ситуація, якщо не сказати комічна. Лишень мене вона задовольняла, звільняла від суспільного обов’язку висловити співчуття. Врешті-решт, у мені воно не смикалося. Якщо ти баран, який не вміє водити авто, то краще сидіти в стайні і не вилазити на люди.

Тому не ховала очей від нього, дивилася відкрито, адже соромитися не було чого. Коли поверталася спиною або боком, на інтуїтивному рівні відчувала, що він дивиться, тільки не могла втямити, навіщо. Сподобалася? Сумнівно. Переймався, як пробачення попросити? Також малоймовірно. Напевно, чогось хотів, але Мирослав Олегович стояв перепоною, яку на коні не об’їдеш.

- Адо, перев’язуй, - дав команду молодий травматолог, після огляду рани на нозі пацієнта.

Нашому місцевому Казанова вже шпари од сраки відійшли, тому вів розмову як зазвичай – перед пацієнтами набурмосений засранець, переді мною Дон Жуан.

Я покивала і взялася до своїх прямих обов’язків. Чи клекотало в мені бажання заподіяти злостивих пустощів? Авжеж.

Бігцем узяла перев’язочний матеріал, та підступилася до високого ліжка, на якому простягнувся здоровецький, досить височенький бахур. Смалив мене чорними очиськами, мабуть, справді сподівався душу вийняти, але не на ту напав. А може страху набрався, що я йому зараз ще й другу ногу покалічу, тоді точно довгенько за кермо не сяде і людей на «зебрі» не чавитиме.

Рана нозі простягалася вздовж зовнішнього боку гомілки. Рівненькі, акуратні шви красномовно вказували, що Мирослав Олегович свою справу знав. Це він приймав потерпілого і зашивав йому ногу. Прискіпливо оглянувши фронт робіт, я взялася до справи. Схилилася над ногою, вже поголеною і гладенькою, наче дупця немовляти. Намагалася вдавати професіоналізм та байдужість, хоча кожною клітиною відчувала, що за мною спостерігають, причому з двох фронтів. З ліжка нагострив приціл баран з купленими правами, збоку нависав Казанова.

Я ж вдавала святу невинність, але не відмовила собі у приємності. Обробивши рану антисептиком, приклала на неї стерильний бинт, а тоді взялася накладати пов’язку. Намотувала з якимось здичавілим відчуттям стервозності. Я нагадувала собі стерлядь, падку на поранену здобич. Різкі рухи, рвучке натягування бинту – усе це стовідсотково завдавало не просто больових відчуттів, а справжнісінького болю. То була своєрідна маленька помста за «зебру». Я чекала, коли пацієнт, врешті, зашипить, обуриться, сказиться, почне кричати чи лаятися, проте дарма. Німий німим. Хоч би звук. Хоч на сміх.

Поки закінчила з пов’язкою, навіть впріла. І радше від злості та відчуття пекельного самовдоволення, аніж від виконання прямих обов’язків. Я глянула на нього. У ті чорні очі. Вони дивилися на мене, не кліпаючи. Він сполотнів. Темна щетина разюче контрастувала з білим відтіком шкіри. На скронях та чолі виросли бубляхи поту, а вуста суцільною білою лінією оперезала писок. Йому боліло. Саме тоді я спам’яталася. Згадала, що давала клятву, яка віщала «Не нашкодь». Мої руки мимовільно осмикнулися. Я відійшла від ліжка, почала вдавати метушливу зайнятість, пораючись з перев’язочним матеріалом.

Мирослав Олегович щось говорив пацієнту, я не прислухалася. У вухах гуло. Лиш передзвін стукоту милиць по кахлях привернув мою увагу. Пацієнт шкутильгав до дверей. Я дозволила собі роздивитися широкі плечі, запаковані у сіру футболку, та сідниці у чорних боксерах. На резинці був причеплений логотип відомого бренду. Я в них не розбиралася, бо будь-який бренд можна купити на нашому Дикому ринку за сто гривень, але чомусь здавалося, що ці не підробка. І сам він не підробка. Доглянутий, випещений, модна зачіска і годинник… Знову ж таки, я не тямила в бердах, але цей аксесуар на лівому зап’ясті виглядав дорого та стильно.

Цей пацієнт - птаха не нашого польоту, одначе, чому опинився тут. І мовчить. Постійно мовчить.

- Дякую, - глибокий бас з млосним хрипінням покотився стінами перев’язочної і впав на мої оголені нерви.

Він дивився настільки пильно й незбагненно, що подих, попри всі старання вирівнятися, все одно збився грудкою попід грудьми. Я чомусь сторопіла. Напевно, вперше за всі роки свого короткого існування на цій грішній землі.

А він пішов. Пошкутильгав, повагом прикриваючи за собою стулку, проте погляду так і не відірвав, аж поки двері не зачинилися за ним.

***

Обідня пора, а до нього ніхто не прийшов. Я заходила до палати під номером чотирнадцять кілька разів, але пацієнт з чорними очима лежав на боку, відвернутий до стіни. Лиш сіра футболка на кремезних плечах здіймалася в такт подихів, а темні пасма розсипалися по подушці, вкотре збиваючи мене з думок про роботу.

         Як тільки до нас привозили свіжого пацієнта, за ним обов’язково бігла зграя родичів, які додовбували лікарів, медсестер і навіть санітарок. Рідко коли траплялося, щоб потерпілий знаходився в лікарні без нагляду когось з рідні.