3

Посеред невеличкої кухоньки розсівся з купою приладдя Юліан. Копирсався у ящичку зі своїми інструментами, а між тим вів дуже змістовну розмову зі мною. Це він так думав. Кожна наша зустріч не минала без обопільних кпинів. Брат називав мене дикою, давно записав у старі діви, і втратив всі надії видати заміж.

Одного не розуміла, чому усі так наполегливо хочуть видати дівчат заміж, неначе без чоловіка ми не можемо бути самодостатньою особистістю – обов’язково потрібен додаток у вигляді індивіда в сімейних трусах. Готуй йому, пери, прибирай – у мене одразу виникало логічне запитання: «А навіщо?» Щоб стати мамою, не обов’язково виходити заміж, щоб знайти роботу, не потрібно виходити заміж, щоб зробити кар’єру – заміжжя ні до чого. Тоді для чого чоловік? Для сексу. Та навіть для цього шлюб не панацея. Чим більше я думала про високі матерії, практично завжди приходила до висновку, що шлюб – атавізм, який немає нічого спільного з партнерством, та й сімейним життям загалом.

- Де знаходиться та клініка? – русявий чуб брата ледь не сторчма стояв від натуги. Старий кран, мов прикипів до мийки.

- У Празі.

- Чому саме туди?

- Зараз там працює моя однокласниця. Вона одразу після школи поїхала туди навчатися. Каже, що наші медсестри, з досвідом, там дуже потрібні. Диплом підтвердити не проблема, якщо маєш багаж знань. І тут я не зможу продовжити навчання, не потягну, - майже скоромовкою торохкотіла, - а там ця можливість в мене буде.

- Добре там, де нас нема, - набурмосено врік Юліан.

Я розуміла його невдоволення, адже вся відповідальність за батьків ляже на нього, проте втрачати такий шанс не збиралася. Врешті, батьки мають нести відповідальність за дітей, а не навпаки. Мало того, що життя нам спаскудили через довбані імена, ще й зараз я повинна відчувати провину, бо залишаю їх.

 Цього не буде. Тут мене нічого не тримало.

- То, чому ти не кинеш свою роботу, і не пошукаєш щось тут? – завелася з півоберта я. – Здійснюй перевезення по країні, чому ти прешся за кордон?

Юліан невдоволено зиркнув на мене. Якщо я мала блакитні очі, то  його погляд бринів зеленкуватим відтінком. А коли лютував, називала Змієм Гориничем.

- Коли ти їдеш у свою Прагу? – пішов на поступки. Бо заперечити врешті-решт не мав аргументів.

- Приблизно в липні. Я вже почала оформляти папери.

- Добре. Я сам тебе відвезу.

Бізнес брата був пов'язаний із перевезенням заробітчан. Починав з одного буса, якого купив на зароблені кошти в Польщі. З плином часу розкрутився. Автопарк виріс до п’яти машин. Нині мала з’явитися шоста краля.

- Як скажете Юлію Цезарю, - поглузувала над ним, як у дитинстві.

- Аріадно, помічнице героїв, я завжди до ваших послуг.

Познущалися батьки над нами добряче. Виживати в жорстокому світі, коли твоє ім’я Юліан та Аріадна, надзвичайно складно. Це зараз мода на все незвичне та закордонне, нам же, свого часу, доводилося терпіти знущання однокласників, а іноді й вчителів. Брат навіть хотів змінити ім’я, коли досягнув повноліття, бо я своє ще могла скоротити до Ади, у нього ж зовсім біда. Не змінив, бо вирішив, що це вияв слабкості. А з часом зробив його своєю візитівкою. На кожному бусі читалося: «Прийшов, побачив, переміг… Звертайтеся до Юлія за номером***** Ми домчимо вас у будь-який куток Європи з комфортом». І бізнес пішов. Він ще й мені намагався підкидати грошенят, але впертості природа відсипала нам щедро, тому грошей я не брала, хоча пропозиція лунала повсякчас.

Два місяці тому брат почав жити з дівчиною. З батьками її не знайомив, зі мною встиг. Я не бралася прогнозувати, як далеко у них все зайде, але радила йому не поспішати з весіллям, а тим паче з дітьми. Йому виповнилося лишень двадцять шість.

Кран ми поставили. Я була на підхваті. Поки брат колупався з сифоном, зготувала обід, від якого відмовився. У них з Оленою, дівчиною, заплановані посиденьки з друзями в піцерії.

- Давай з нами, - запропонував, складаючи інструмент до ящика. – Познайомлю тебе з її братом. Він щойно з Австрії приїхав. Був там на стажуванні.

- Я не збираюся марнувати свій вихідний на якогось закомплексованого йолопа з манією величі. Стажування в Австрії не зробило його привабливим кандидатом на мої руку й серце.

- Господи, з’їжджай звідси. Ти вже говориш, як батько.

- З ким поведешся, від того наберешся. А балаканина нашого таточка не позбавлена сенсу.

Юліан лиш очі закотив. Йому не втямки, що батьки у нас одні і ті ж, а ступінь відповідальності різна. Якщо він показується тут зрідка, то я споглядала відчуженість двох дорослих людей постійно. Найкраще для них було б розлучитися, кожен відповідав би лиш за себе, як в принципі й було тепер, але, мабуть, їм так зручно. Тато весь у науці, мама пізнає буденність на практиці.

Коли ми з Юліаном були малими, разюча відчуженість не так кидалася в очі, а може не звертали на те увагу, проте, чим дорослішими ставали, тим більше батьки віддалялися один від одного, й від нас. Я не могла б сказати, що ми жили у злиднях чи потерпали від катастрофічної нестачі коштів, нам вистачало, але мамі завжди хотілося більше, а тато не розумів цих абсурдних поривань – на його думку. Мені часто думалося, що саме на цьому фоні сталося перше розчарування, яке призвело до краху шлюбу в цілому. Мама змінила три роботи. Працювала в краєзнавчому музеї, потім під впливом тата закінчила педагогічний, пішла до школи, але зарплата не задовольняла її щоденних потреб, тому подалася на склад іграшок. Там і осіла. Пропадала дні та ночі, а ми росли. Врешті, й виросли без неї.