2

Молодий і хвацький травматолог - Мирослав Олегович, вкотре облизав мене з голови до ніг хтивими карими очицями, але я подібно Олександрійському маяку, світилася тільки для моряків, себто кліпала на вихід з травматологічного відділення. Моя зміна закінчилася. Там, за вікном, насуплено прокидалася весна, поводилася, немов вередлива панянка, якій усе не до смаку. Мабуть, метушливі людиська дратували найбільше. Особисто мене дратували. Мирослав Олегович особливо. Вийшов на один щабель із завідувачем. Проте, останній хоч клинки не підбивав, а цей зухвало всміхався, купаючись у власній неперевершеності. По лікарні поголос пішов, що наш Казанова недороблений вже встиг перемацати кожну молоденьку медсестру, і тільки я ламаюся, наче він мені не подобався. І ніхто ж не вірив, що не подобався.

Личком вийшов, мабуть, і клепок не бракувало, якщо його з міської лікарні до нас перевели, але манери бажали кращого.

- А я б з ним закрутила, - хихотіла наді мною Ліда, яка заступала на чергування.

- Я викидаю білий стяг і віддаю ініціативу у твої руки, - бубнявіла, перевіряючи записи в реєстраційному журналі.

- Господи, Адо, ти молода, гарна, незаміжня… Чого не закрутити любов?

- Це непрофесійно.

- Ой, більшої дурні не чула.

- І не почуєш, - я відклала ручку і піднялася зі стільця.

Мирослав Олегович підпирав плечем стіну біля столика. Поки я писала і бзикала до Ліди, він підкрався практично нечутно.

- Втомилася, Адо? – двозначність питання мене більше не напружувала, а рік тому, мало не умлівала в пошуках відповіді.

Істинно – людина, то така скотина, що звикає до всього.

- Завдяки вам, Мирославе Олеговичу, спатиму, як вбита. Ваша турбота безцінна.

Отрута крапала з кожного мого слова. Сьогодні у нашого Казанови був аншлаг, спричинений виключно ним. Привезли двох мотоциклістів, які поцьомкалися з флагштоком біля адміністрації – Мирослав Олегович хлопців полатав, але призначення переплутав, довелося бігати й розбиратися. А це безглузда втрата часу, коли на тобі висить майже сорок пацієнтів. Я почувалася Алі-Бабою, який не знав у котру шпарку сховатися від сорока розбійників.

Молодий травматолог не знітився під моєю стервозністю. Вважав себе пречудовим хлопом, а працю медсестричок забавками. От він тягне непідйомну ношу, а ми так – для годиться.

- Хороший лікар повинен дбати про своїх помічниць, і забезпечувати усім, навіть гарним сном.

- Тоді наступного разу я куплю для хорошого лікаря окуляри, щоб напевне нічого не переплутав.

Принадна мармиза витягнулася, брови підскочили, начебто не очікували подібної зухвалості від мене. Здивував. Ми ж не один день пліч-о-пліч працюємо, мав би звикнути до моїх витребеньок. Он, завідувач звик.

Продовжувати наші квінтесенції резону не бачила, всміхнулася Ліді й Казанові, та й подалася перевдягатися. Недільний ранок. А мені десь потрібно надибати відчинену крамницю з будматеріалами, щоб купити кран на кухню. Тато розривався між парами в інституті післядипломної освіти та написанням статті для якогось закордонного видавництва, мама не показувалася вдома цілими днями – сиділа на своєму складі, торгувала іграшками, а весь побут висів на мені. Як вони нас з братом ще в дитинстві десь не загубили чи банально не покалічили – це донині зоставалася загадкою. Ми росли самі по собі. І наче й приглядали за нами, однак з усім розбиралися самостійно. Ніхто нас не питав, чим хочемо займатися в цьому житті, де вчитися, як жити – ми й так знали, що робити, без батьківських настанов. Я взагалі не знала, як ці дві, абсолютно різні, планети зійшлися на одній орбіті. Воістину тато був із Марсу, а мама – з Венери.

У комірчині, яка слугувала нам за роздягальню, їдальню і просто сховок, коли завідувач починав доскіпуватися, я зняла форму і придивилася до правої ноги. Болю не відчувала, але здоровецький синець квітував усіма барвами веселки і тягнувся від коліна до сідниць. Нечувана краса. Втішало хоч те, що мене не розчавили і не покалічили.

На вулицю я вискочила, перебуваючи у дратівливому настрої, що межував з втомою та невиспаністю. У такі хвилини мене бісило все, а тому намагалася не перетинатися з людьми. Незабаром я відійду, висплюся, і знову полюблю світ, а нині єдиною мрією був бісів кран та ліжко.

Від лікарні до старого автовокзалу мене домчала маршрутка, звідки ще потрібно було пертися тролейбусом або іншою маршруткою до пивзаводу, де розташовувалося наше невелике обійстя. Ми жили не в квартирі. Свого часу, тату з сестрою, наполовину, дістався батьківський будинок. Тітка свою частину продала, а мої батьки так-сяк довели до ладу і жили. У нас було три невеличкі кімнатки, зовсім крихітні, куца кухонька і ванна кімната. Для трьох цілком достатньо. Брат давно відділився. Орендував квартиру, та й я не збиралася надовго затримуватися у родинному гнізді. Документи вже пішли на перевірку, якщо все вигорить, через пів року мене тут не буде. Наостанок треба батькам кран поставити і підлатати побутові дрібниці, бо у мене часто виникало таке відчуття, що вони без нас з братом зовсім пропадуть.

Я пам’ятала, що невеличка крамниця з різноманітним крамом для оселі знаходилася в межах великого «Сільпо», а точніше біля аптеки. Ця мережа крамниць повсякчас збільшувалася, і тільки я натикалася на три філії, які палахкотіли яскравою вивіскою «Комфорт».