Родина на мільйон

1

Я ненавиділа весну. Поки соцмережі билися в блаженному екстазі через фоточки первоцвітів, мені хотілося насунути шапку на очі і не тягати за собою парасолю, яку практично неможливо притулити в маршрутці.

Цьогоріч весна мене добивала. Холодна й затяжна. То сніг, то дощ… Бідні первоцвіти – вони мерзнуть. І я мерзну. Тулюся холодними пальцями до паперового горняти, де хлюпається американо, та мрію про Мальдіви. А опинюся у відділені травматології. Там до мене усміхатимуться майже чотири десятки пацієнтів в очікуванні уколу. Уже бачу їхні перелякані очиці, в яких хлюпочеться сподівання промовистим: «А може не треба?»

         Тоді я перетворююся з Попелюшки на Круеллу і відповідаю:

- Треба, мій зайчику, треба…

Надія у віченьках сорокарічних чолов’яг танула, наче брудний сніг на бордюрі, і вони підставляли волохату дупцю. Ідеальна робота для молодої двадцяти дворічної панянки - придивлятися до чоловічих дуп. Врешті, не тільки до них. Спершу, вони мені навіть снилися. Я почала боятися власних снів, почувала себе ненормальною, а тоді звикла.

Виявляється, людина до всього може звикнути, можливо, не з усім змиритися – ось як я з весною, але в основному ми те, що обираємо і що споживаємо. Принаймні, мій тато любив пофілософствувати на подібні теми. Йому б до реального життя придивитися, але ж високі матерії не уживалися з буденністю. А вона прозаїчна. На кухні треба кран замінити, у дверях до ванної застібка злетіла, пральна машинка перетворилася на дракона, якого розбудили хоробрі лицарі. Одним словом, не підступитися. Скаче, наче божевільна. Якщо й вона сконає – я точно піду з дому.

Мої думи підспівували мокрому сірому ранку. Дрібна мжичка заліплювала очі, але я парасолю не розтопирювала, лиш накинула каптур на голову. Каву гріла в руках, а чи то вона гріла руки. Через дорогу сіріла чималенька будівля обласної лікарні. Я працювала там  медсестрою. Уся романтика обраної професії розвіялася в перший же день практики. Пацієнти примхливі і нетерплячі, їхні родичі нахабні і зарозумілі, колеги зверхні, завідувач, взагалі, чмо болотяне.

Охарактеризувавши всіх, я подумки зарядилася позитивом, і вкотре пообіцяла собі, що покину цю роботу до бісової матері. Платять копійки, відповідальності повні штани, а під кінець зміни я гарчала на всіх, як триголовий Цербер.

Поїду…

Поїду в світ за очі, і спалю всі мости. Звичайно, тих мостів немає, горіти, хіба, буде моє марнославство, але ж треба з чогось починати.

Почну з робочих буднів. На жаль, вони розсмоктуватися не хотіли. В ліжку поніжитися не давали. Вів мене до мети пішохідний перехід. Біла смуга, чорна смуга – усе, як в житті. Однак, у мене суцільна сіра.

Суцільна! Білу суцільну смугу перетинати не можна, так мій інструктор з водіння казав, зате брат, коли гнав по трасі, виконував обгін через дві суцільні і не забував крикнути:

- Як сів на свою черепаху, то хоч підганяй її!

У нього шалена черепаха. Мерседес. І не один. Він здійснював міжнародні перевезення. Мама каже, що не знає, звідки у такого батька узялися отакі авантюрні діти.

- Ми у тебе вдалися, - віджартовувався брат.

- Ти сам у це віриш? – глузливо здіймала брови я.

Інколи думала, що нас всиновили, а тоді дивилася у неймовірно блакитні очі батька, і бачила там себе. Принаймні, я точно його дочка. Мене немов відксерили. І його біляве волосся успадкувала, і дещицю меланхолійності, притім, що я яскраво виражений холерик.

Зітхнувши в мармизу небувалих пригод на медсестринському поприщі, я, як відповідальний пішохід, подивилася ліворуч, а потім праворуч, переконалася в безпечності маневру, та ступила на «зебру». На зустріч йшли такі ж згорблені перехожі, ховалися від мжички за каптурами та парасолями, і лишень я трималася за тепле горня. На лікті теліпалася сумка, жваво підстрибувала в такт моїх кроків. Пішохідний перехід поковтав свої смуги, до тротуару залишалося не більше двох метрів, коли шалено-писклявий звук, десь праворуч, змусив мене повернути голову, а в ноги щось коцнулося. Я похитнулася від удару, але не впала. Біль покотився хвилями дурману і притупився спалахами люті. Адреналін гупнув в скроні, перетворився на згусток знавіснілості.

Чорна автівка. Велика. Позашляховик. За кермом цього монстра сиділо два барани, які вилупкувато споглядали мій страх і гнів. Напевно, злякалися не менше, проте я була не в настрої, аби перейматися їхнім станом. Вони могли розчавити мене, як жабу. Навіть рідні батьки не впізнали б. Осягання цього факту цілком вистачило, щоб за крихітні мілісекунди розігнатися від образу чарівної паняночки до режиму осатанілого стерво.

- Тобі повилазило?! Бидло мажорне! Та як ви задовбали!

Здається, той, що сидів за кермом збирався вийти. Нібито й смикнувся, але пасажир його стримав. А мені ж підгорало. Ледь-ледь не вбили, проте їхня величність не зволила злізти з трону, щоб поглянути на нещасну плебейку в каптурі. Моя холерна вдача, яка з дитинства варіювала між стриманістю та гіперактивністю, уже замахнулася кавою на двох баранів, та останньої митті, я зрозуміла, що теплим горням і смачним трунком пожертвувати не готова. А от йогуртом, який лежав в сумці, і мав би стати сніданком -  цілком. Уся суть помсти зайняла в мене не більше тридцяти секунд. Одначе, навіть у цей проміжок, ота мерзота за кермом встигла посигналити. Я підскочила. Каптур злетів з голови, кава заледве не розхлюпалася, а я набралася таких злостивих пустощів, що й не зогледілася, як мій чудовий йогурт з насінням чіа, кукурудзяними пластівцями та пелюстками мигдалю полетів у позашляховик.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше