7 Глава

“Родина Корненсі”

“Халепа?”

 Глава 7

Акорд відчинив двері до кімнати Лорі. Легке ранкове світло проникає через вікно, створюючи затишну атмосферу.

—Добрий ранок, Лорі! Сніданок готовий. Пішли на кухню— сказав він з усмішкою.

Лорі сонна підхопилася з ліжка і швидко пішла за ним до кухні. На столі вже чекав сніданок.

—Ооо, сендвічі! Дякую, Акорде! — вигукнула Лорі, сідаючи за стіл.

Акорд розташував тарілку перед нею і сів навпроти.

—Вибач, що нічого особливого. Коли пані Ліна не в дома, і всі розбіглися по своїм справам,ми з тобою голодуємо.Мабуть, нам слід найняти шеф-повара для такої великої родини,— пожартував Акорд, усміхаючись.

Лорі засміялася, взявши перший шматок сендвіча.

—Акорде ти чудовий повар!

Акорд почав їсти разом з нею,вкрившись блідним  румʼянцем

—Чому ти такий блідий  наче мертвий? — поцікавилася Лорі, ковтаючи шматочок сендвіча.

—Може, це тому, що я вночі підглядав у кулінарні книги, щоб не помилитися з рецептами— жартівливо відповів Акорд, помічаючи, як Лорі розсміялася.

—Тобі треба більше відпочивати! Ти ж ще не з їв сніданок, а вже збираєшся в підвал!— сказала Лорі, продовжуючи сміятися.

Акорд швидко взяв сендвічі. 

—Не турбуйся, я скоро повернуся. Просто у мене є важливі справи, які не терплять відкладання.

Лорі з печаль ним поглядом та дуже замислюючись,запитала:

—А коли повернуться мама, тато та Вітані?

—Мабуть, завтра ввечері. В них справи, які треба вирішити — відповів Акорд, намагаючись бути лаконічним.

—Ну, тоді я спробую не загинути від голоду до їх повернення.Удачі тобі! — сказала Лорі, усміхаючись.

Акорд відзначив її гумор, потиснув плечима і попрямував до підвалу. Лорі залишилася на кухні, насолоджуючись ще одним шматочком сендвіча, поки час минав, і вона з нетерпінням чекала повернення батьків та Вітані. Думаючи “Як вони зараз там? “

***

Столиця жила своїм метушливим життям, вулиці були переповнені людьми, які поспішали у своїх справах. Високі будівлі піднімалися до неба, наче захищаючи тих, хто тут мешкав, від будь-яких зовнішніх загроз. Вітані, Кен і Ліна йшли крізь натовп, вдягнені як звичайні туристи. Вітані була у світлій футболці та джинсах, її рухи були впевненими, хоча голод явно робив її трохи відстороненою. Кен у темній сорочці й легких штанах виглядав зібрано, але його напруження відчувалося з кожного кроку. Ліна, в легкому сарафані, йшла поруч, здаючи спокійну атмосферу, яка контрастувала з Кеновою напругою.

Коли вони дісталися футкорту, шум міста злився з запахами їжі та людськими голосами. Вітані, не зважаючи на їхні розмови, поринула у свій обід, майже миттєво почавши їсти, ледь стримуючи голод.

— Що ж насправді хотів Па? — нарешті запитав Кен, не витримавши тиші. Його голос був наполегливим, але Вітані, не піднімаючи очей від тарілки, тільки махнула рукою.

— Коли я їм, я глуха та німа, — жартівливо кинула вона, явно більше зацікавлена в їжі, ніж у розмові. — Дай мені поїсти, тоді поговоримо.

Кен важко зітхнув і поглянув на Ліну, яка сиділа поруч, зберігаючи спокій. Вона завжди знаходила, як розрядити обстановку, і цей момент не був винятком. Але думки Кена знову повертали його до принизливої сцени біля кабінету Па. Секретар не приховував свого зневажливого погляду, коли відмовився пустити їх із Ліною всередину.

— Па приймає лише Вітані, — холодно промовив той, і Кен відчув, як у нього всередині закипає гнів. Він буквально вбивав секретаря поглядом, але Ліна, як завжди спокійна, поклала руку йому на плече.

— Спокійно, — тихо сказала вона, усміхаючись. — Це не варте твоїх нервів. Ми просто зачекаємо.

Кен тоді стиснув кулаки, але стримався, хоча в голові все ще бушував той момент приниження. Тепер, сидячи у футкорті, він не міг позбутися цієї думки.

— Нам дійсно треба це обговорити, — знову спробував Кен, але Вітані тільки усміхнулася, доїдаючи останні шматки своєї страви.

— Я ж сказала, поговоримо після того, як ця голодна жінка поїсть, — підморгнула вона.

Вітані, нарешті доївши свій обід, підняла руку і, не звертаючи уваги на Кена, замовила десерт. Її задоволений вираз обличчя контрастував із напругою, що витає в повітрі. Кен мовчки свердив її поглядом, явно незадоволений тим, що вона уникає його питань. Його злість наростала, адже він відчував, що не контролює ситуацію.

— Ще й десерт? Справді? — буркнув холодно Кен, але Вітані лише знизала плечима, не звертаючи на нього уваги, продовжуючи насолоджуватися моментом.

Ліна, як завжди, залишалася променем доброти серед цієї напруги. Вона мило пила свою каву, посміхаючись і відверто ігноруючи Кенову нервовість. Її безтурботна енергія розряджала атмосферу, але водночас підкреслювала контраст між їхніми настроями.

Коли Вітані, нарешті, доїла десерт і відкинулася на спинку стільця, задоволено зітхнувши, вона поглянула на Кена, який досі не зводив із неї пильного погляду. Здавалось що вона над ним знущається.

Легко потягуючись, вона нарешті заговорила:

— Добре, — сказала Вітані, повільно і з деякою лінню, наче обдумуючи свої слова. — Па хоче, щоб ми супроводили його людей на Тримбаріум.

Кен зупинився на мить, його погляд став ще серйознішим.

— Для чого? — запитав він.

— Треба перевезти магічний та алхімічний інвентар назад до Фрінду, — продовжила Вітані, роблячи паузу, наче переварюючи власні слова. — І ще… забрати полонених дракоріунів.

Кен підняв брову, а Ліна тихо відставила свою чашку з кавою.

— Дракоріуни? — здивовано перепитала Ліна, хоча її голос залишався спокійним.

— Так, — кивнула Вітані. — Па хоче організувати обмін полоненими на Тримбаріумі. Це ж нейтральний континент між Асторією та Фріндом. Схоже, у нас є шанс не тільки вирішити внутрішні справи, але й укласти тимчасове перемир'я з Австрією

Кен стискав руки в кулаки під столом, намагаючись обдумати інформацію. Знову ж таки, рішення приймаються без нього, і він не може вплинути на те, що відбувається.