1. Похід за медом і смачне малинове варення

Тріщали кущі, здригалася земля, але птахи мовчали, хоча зазвичай саме пернаті першими сповіщають про будь-який переполох в лісі. Та цього разу в здійнятому гаморі не було нічого надзвичайного чи небезпечного. Просто сім’я ведмедів  порядкувала в дикому малиннику, збираючи соковиті стиглі ягоди.

– Мишко! Ти не збираєш, а все до рота тягнеш! – обурилася донька Варя. – Скажи йому, мааамо!

– Нічого не все, – плямкаючи, заперечив її молодший брат, вимазаний червоним від округлих вух до клишоногих лап. – Ти й сама багато з’їла!

– А от і ні! – відказала сестра, швидко витираючи з писку липкий сок. – Я лише розчавлені їла! Лише розчавлені, мааамо!

– Годі вам, не сваріться, – звеліла мама-ведмедиця, підіймаючи дві великі, заповнені по вінця плетені корзини. – Малини вистачить і зараз поїсти, і на варення. Ходімо додому.

Вона рушила по витоптаній стежині, за нею прослідували діти зі своїми меншими корзинами. По дорозі Мишко спіткнувся й впав, просипавши половину ягід на землю.

– Обережніше не можеш? – розсердилася Варя. – Мааамо, Мишко ягоди розкидав!

– Я ж ненавмисно, – пробурчав ведмедик. Мамо ніжно поглянула на дітей і стомлено зітхнула.

Прийшовши додому, ведмедиця взялася перебирати малину. Ведмежата й тут не лишили неньку в спокої.

– Мамо, можна я тобі допомагатиму? – запропонувала донька.

– Я теж хочу, – втрутився син.

– Не треба! Ти тільки все зіпсуєш або з’їси! Правда ж, мааамо?

– Неправда! Ти й сама не краща!

Затиснувши лапами вуха, ведмедиця скрушно заревла, покинула ягоди і підбігла до полиць. Злякані діти не зводили з неї округлених очей.

– Мамо, з тобою все гаразд? – запитала Варя і, не чекаючи відповіді, визвірилася на брата: – Бачиш? Це ти її довів!

– А от і ні! – заперечив Мишко. – Ти сама завжди до неї лізеш!

Доки ведмежата сперечалися, їхня мама обережно пересунула банку з медом позад іншої консервації.

– Заспокойтеся, – сказала вона, розвертаючись. – В мене є для вас інше завдання. У нас мед закінчився. Тож, поки я готую варення, ходіть до вулика й принесіть новий. Впораєтеся?

– Аякже! – впевнено заявила донька. – Тільки я краще сама, без Мишка. Він тільки заважатиме.

– Неправда! – відказав син. – Це я сам мед принесу, без тебе!

– Малий ти ще сам по мед ходити!

– Ми ж двійнята!

– Йдіть обидва! – гримнула на них змучена мати. – Менше патякайте і більше робіть. Хто перший мед принесе, той і правий.

Почувши це, ведмежата миттю ринулися до виходу. На порозі Мишко спіткнувся, беркицнувшись через голову, тож трохи забарився, але одразу ж побіг за сестрою.

– Люблю вас, маленькі, – прошепотіла ведмедиця, повертаючись до малини. – Та іноді навіть мені треба від вас відпочити.

Відібравши найкращі ягоди, вона зоставила їх виділяти сік. Раптом хтось пошкрібся в двері.

– Можна? – всередину зазирнула сусідка-борсучиха з туго набитою торбиною. – Вітаю, сусідонько! Як ваші справи?

– Непогано, але клопотів вистачає, – поскаржилася ведмедиця. – Діти, заготівля, самі розумієте. Й коли його все встигнути? А ви як?

– Та майже так само, сусідонько, майже так само, – відповіла борсучиха. – Я ж чому до вас зайшла? Благовірний мій нині в людських садах промишляє, тож повсякчас звідти яблука тягає. У нас вже вся нора ними забита. Я стільки рум’яних з’їла, що й дивитися на них вже не можу. Візьміть кілька, га? І під «кілька» я маю на увазі кілька десятків. Погляньте, які стиглі й гарні!

На підтвердження своїх слів вона дістала з торби велике червонобоке яблучко. У ведмедиці аж слинка потекла.

– Щиро вам дякую! – господиня взяла торбину і протопала до полиць. – Але я теж вас без гостинця не відпущу. Шкода, що варення ще не готове. Тому візьміть оце.

Вона дістала з полиці сховану від дітей баночку меду і передала сусідці. Борсучиха вдячно вклонилася.

– Це єдиний частунок у світі, який не псується, – захоплено пояснила їй ведмедиця. – Можете зараз з’їсти, до зими зоставити чи навіть до наступного року – гіршим мед не стане. Насолоджуйтеся.

– Спасибі, – взявши баночку, борсучиха рушила до виходу. – Ще побачимося, сусідонько!

– Неодмінно.

***

Тим часом ведмежата йшли крізь ліс і, як завжди, сперечалися.

– Не ходи зі мною! – заявила сестра. Брат ображено гмикнув.

– Я і не йду з тобою, – відказав він. – Я йду до вулика.

– То йди до іншого! Я цей першим вибрала.

– А от і ні! Я його першим примітив.

– Неправда! Щойно ми перестали бігти, я сказала, що піду до вулика біля річки. Тому це я перша.

– Ні я! Бо я ще до цього хотів до нього піти, але тобі не сказав.