9. Крапля води

Данський гість підспівував на все горло «Смереку». Вони з Ромчиком виявилися кращими виконавцями, ніж Аврора зі Всеволодом, тому легендарна пісня від Гнатюка з Гансом Крістіаном і його маленьким другом на беквокалі звучала доволі непогано. Щоправда, слухати її довелося шість разів, щоб Ганс Крістіан записав собі приспів і навчився його виконувати.

Попри мовний бар’єр, Ромчик знайшов з Гансом Крістіаном спільну мову і вже обміняв три свої улюблені цукерки-пастили на дві жмені цукерок-черепашок.

Якби Аврора була менш зосереджена на дорозі, вже насварилася б за таку кількість солодощів. Проте зараз вся її увага була направлена на трасу, що виляла туди-сюди. І трохи на Всеволода, який періодично нагадував правила водіння:

— Зараз поворот буде, прибирай ногу з газу… Виходиш з повороту — газуй… Правіше тримайся…

— Я знаю, — буркала вона, але глибоко в душі була вдячною за нагадування.

Він усміхався, розглядаючи її напружені вилиці й насуплені від хвилювання брови.

— Ти молодець, — сказав вже за двадцять хвилин дороги. — Чудово кермуєш, як для людини, яка лише щойно отримала права.

— Дякую. Але я воліла б зараз сидіти на твоєму місці й розглядати краєвиди.

Він тихенько засміявся, провів поглядом гірськолижний готельний комплекс, в якому вони мали ночувати минулу ніч і який якраз проїхали. Поглянув на зелено-білі переливи гір попереду і відчув, як грудна клітка наповнюється захватом. На межі двох областей гірська дорога робила стрімкий спуск, ліс розступався і погляду відкривався неймовірний пейзаж. Засніжені вершини, зелені смереки, припорошені снігом — усе це у відблисках зимового холодного сонця здавалося неземною красою…

— Гансе, подивися на краєвид! Правда ж, гарно? — звернувся він данською до свого гостя.

Під час вчорашнього частування настоянками Ганс Крістіан провів йому короткий урок данської і попросив більше не використовувати ввічливе «ви», бо ніхто так вже не говорить навіть зі старшими.

— Казково! — підтвердив Ганс Крістіан і, дістаючи свій фотоапарат, попросив: — Чи можна зупинитися десь на кілька хвилин, щоб пофотографувати?

Всеволод підказав Аврорі, де краще з’їхати з траси. Вона видихнула з полегшенням від нагоди перепочити.

Ганс Крістіан фотографував гори, трасу серед гір, Ромчика і навіть зробив кілька фото «закоханого подружжя». Тим часом «подружжя» розмовляло, спершись на капот авто.

— А мені подобається, — зауважив Всеволод і легенько буцнув Аврору плечем. — Вперше можу роздивитися гірські краєвиди. Зазвичай я за кермом і нічого не помічаю.

— І що, навіть не шкодуєш, що ми не у твій Буковель їдемо?

— О, не хвилюйся, до Буковелю ми все одно доїдемо ще сьогодні. Лише одинадцята ранку, день довгий.

— Ми поїхали іншою дорогою, зараз минатимемо Пилипець, почаюємо там, потім Синевир, а якщо Ганс захоче, заїдемо ще кудись… Прямої дороги звідти до Буковелю немає, а робити гак у двісті кілометрів — хіба така гарна ідея?

— Боюся, доведеться. Це нам з Миколою пощастило. Двічі так не буде. Зараз свята, тут все заброньовано, від туристів плюнути нема де. Легше буде зробити гак у двісті кілометрів, ніж знайти нормальне місце для ночівлі поруч. Та й все одно треба туди їхати, бо у планах ще Яремче і Криворівня.

Про це Аврора не подумала. Вона так захопилася вибором цікавих місць для Ганса Крістіана, що не звернула уваги на практичний бік реалізації задуму. Взявши курс на Синевир, перекроїла їхній маршрут і дуже ускладнила. Це ж і справді доведеться тепер робити здоровенний гак…

— Вибач, — пискнула тихенько і подивилася на Всеволода винуватим поглядом. — Ти сердишся?

— Ні грама. Знаєш... Сам дивуюся. Зазвичай коли хтось руйнує мої плани, я починаю пінитися від люті. Оксана так каже. І колишня дружина завжди казала... Але ти... Ні, не злюся. Не можу.

— Чому? Я ж, виходить, все зіпсувала.

— Зіпсувала? — Він здивувався. Зазирнув їй у вічі, всміхнувся м’яко. — Ти прикрасила цю мандрівку, а не зіпсувала. А те, що доведеться трохи покататися… Ну й нехай. Тільки б Ромчик не стомився від далекої дороги.

Аврора подивилася на сина, якого Ганс Крістіан якраз фотографував біля кучугури.

— Ми багато їздили раніше. Ромчик змалечку звик до автокрісла і пригод. — Вона зробила глибокий вдих, повагалася, чи розповідати, але зрештою сказала: — Мій Михайло був зі Славського. Людина гір. А друзів і родичів мав по всіх Карпатах. Ми часто їздили, дуже часто. Я теж закохалася в гори. — Її голос затремтів. Важко ковтнула й прочистила горло, перш ніж продовжити.

— Ви десь тут і познайомилися? — спитав Всеволод тихо.

— Ні, ми в інтернеті познайомилися. Рік жили у Херсоні, він переїхав до мене. Винаймали житло. А потім одружилися і вирішили поїхати за кордон заробити грошей. Три з половиною роки там працювали. Коли повернулися, купили квартиру у Львові — ближче до його батьків, до гір. Працювали, народили Ромчика, їздили в гори, жили щасливо, а потім… — Не змогла, не витримала. Схлип зірвався з губ.

Всеволод довго не думав. Просто поклав руку на її плече, повернув до себе й обійняв. Міцно і сильно обійняв, бо відчував — саме таких обіймів зараз потребувала. Сам не помітив, як почав погладжувати її волосся і шепотіти щось втішливе, навіть у скроню поцілував. Саме такими сльозами — за втраченим — плакала його мама колись. Скільки себе пам’ятав, усе його дитинство плакала, особливо, коли дивилася на сімейну фотографію в серванті.

— Вибач, я щось розкисла, — пробурмотіла Аврора, вибираючись з обіймів. — Зараз не час для моїх сліз.

— Для сліз завжди час, якщо хочеться поплакати. Тобі не обов’язково завжди бути веселою. Я бачу, що ти стараєшся веселитися, але це не обов’язково.

Вона зазирнула у його очі, які дивилися м’яко, з розумінням. Серце огорнула тепла ковдра вдячності.

— Дякую, — прошепотіла.

— Я сяду за кермо. Твоя черга дивитися на краєвиди.

— Ні, я довезу нас до Синевиру! — запротестувала. — Мені вже не страшно. А тобі потім ще довго кермувати до Буковелю.