7. Нове вбрання королеви

Суцільний чорний купальник — маст-хев у гардеробі жінки, якщо тільки для чогось яскравішого і відкритішого їй бракує сміливості. Такими словами подруги завжди сварили Аврору, коли на спільні виїзди на пляж вона незмінно обирала це «чорне казна-що».

А от Всеволод оцінив.

— Ти гарна, — ляпнув, ледь узрівши її.

— Дякую, — з недовірою відповіла вона й опустила погляд перевірити, чи нічого зайвого не оголила випадково.

Бо що йому могло сподобатися? Її геть не осина талія?

Або справа у волоссі? Єдиним, що Аврорі подобалося у своїй зовнішності, було волосся — густе від природи, неслухняне, але м’яке й пишне, якщо дати йому волю. Частіше за все вона заплітала його у хвіст, та зараз розпустила, дозволила плавними хвилями лягти на плечі й груди.

— Залазь, — запросив Всеволод і навіть підвівся у чані, щоб подати їй руку.

Чан був справжнісіньким, яким і має бути — чавунним, на дровах, а не якоюсь акриловою мискою на електриці, котрі модно було зараз ставити. Над ним піднімалася густа пара з запахом трав, а під ним в помаранчевих язиках полум’я пестилися дрова.

Аврора вклала пальці в простягнуту долоню, присіла на край тераси й обережно ступила в гарячу воду.

Чан був чималим, на чоловік шість. Вони з Всеволодом сіли одне навпроти одного. Гаряча вода приємно огорнула тіло, прискорила кров.

З-під напівопущених повік Аврора розглядала свого фіктивного чоловіка, бо ж досі бачила його тільки у светрах і пальті. У нього було міцне тіло, не таке худорляве, як їй здавалося, і геть не «підкачане», без пресу чи біцепсів. Звичайний собі чоловік, у якого через років п'ять почне накльовуватися животик, якщо не з’явиться звичка ходити у спортзал.

— Тебе щось насмішило? — Він зазирнув їй у вічі, усміхнувся.

— Та ні. Подумала, що ти не схожий на крутого бізнесмена. Ну, суто зовні.

— Це чому ж?

— Бо крутих бізнесменів уявляєш або такими собі стокілограмовими «татусями», лисими й вгодованими, або сексі-босами з кубиками й мускулами.

— А я, виходить, зовсім не сексі? — Всеволод по-серйозному підтиснув губи.

— Та ні… Тобто… Ну, ти нормальний. — Аврора видихнула, замружилася. — Вибач, я якусь дурню говорю. Просто я трохи…

— Схвильована?

— Угу.

— Чому?

Вона подивилася задумано на нього й не озвучила відповіді. Вони надто мало були знайомі для чесного зізнання. «Тому що я вперше за довгий час наодинці з привабливим чоловіком. Вперше в житті сиджу в чані з іншим чоловіком, не моїм Михасем. Вперше після його втрати чую комплімент «гарна». Вперше не знаю, як поводитися». Сказати це вголос не змогла, тож відмахнулася і змінила тему:

— Ти вже протверезів?

Всеволод почухав чуприну, ніяково усміхнувся.

— Здається, так. Я швидко п’янію, але й швидко тверезію. До речі… Я ж нічого дурного не ляпнув? Нормально поводився?

Аврора примружилася, весело відповіла:

— Ну… Ти хотів битися з прикордонниками. Але зрештою вгамувався.

— З якими прикордонниками?.. А-а-а, зажди… Точно. Пляшки, яких накупив Ганс. Вибач. Коли вип’ю, я стаю іншою людиною.

— Все гаразд. Мені навіть сподобалося. П’яним ти не думаєш про план. Якщо питимеш щодня до понеділка, я зможу повністю перепланувати нашу подорож на свій розсуд.

— Не дочекаєшся! — Він закопилив губу — неясно, жартома чи всерйоз. — Лише сьогодні, з нагоди початку мандрівки я дозволяю таку вольність.

— Але ж ти сам просив!

— Я просив лише про доповнення.

— Яка різниця, тобі ж сподобалося! І сири, і наливки! І тут. Хіба ні?

— Думаю, в готелі мені сподобалося б більше. Але… Ну, це місце врятував чан. Доволі навіть непогано. Не спа-центр з джакузі й саунами, звісно, але нічого так.

Всеволод вперто не хотів визнавати, що якась садиба «У Миколи» могла бути кращою за розкішний готель. Аврора спостерігала за його навмисно набундюченими щоками й не знала, що сказати.

Доводити свою правоту зовсім не хотілося. Було таке передчуття, що все одно вона зможе вивернути на своє. Її фіктивний чоловік трохи занудний і бундючний, але це лише ширма. Він бундючиться-бундючиться, та поступається. Тим паче їй тепер відомий його секрет: трохи настоянки — і кермо в її руках.

Аврора всміхнулася цій думці, задивилася на воду, в якій плавали сушені трави.

Всеволод розвіяв ніякове мовчання запитанням:

— То все-таки чому ми сюди приїхали? Ти стомилася за кермом? Чи в чому причина?

Вона підняла голову й зауважила, що він вже сидів не навпроти, а трохи ближче.

— Мені було страшно їхати темною слизькою трасою. Якийсь придурок на джипі просигналив і перелякав, я з’їхала на узбіччя й побачила вказівник. Подумала, що краще заїхати сюди, ніж ще двадцять кілометрів наражати себе на небезпеку.

— Двадцять кілометрів… — Всеволод покрутив головою, ніби в темних обрисах вулиці, освітленні подвір'я й вогнях інших будинків міг видивитися географічні координати. — Треба ж, я навіть не знаю, де ми! Яке це село чи місто?

— Яка різниця? — Аврора стенула плечима і всміхнулася з ямочками. Вдихнула на повні груди повітря з запахом сушених трав і зимового морозу. — Іноді хочеться загубитися від усього світу. Хіба ні?

Він задумано вдивився в м’яке світло її очей, тихо відповів:

— Хочеться. — Подумав трохи й додав: — Головне, щоб губитися в гарній компанії, не наодинці.

— То тобі підходить моя компанія?

Аврора спитала і вжахнулася з того, що почула у власному голосі. Флірт? Це вона зараз з ним фліртує?

— Навіть дуже. Мені подобається твоя компанія.

Вони знову замовкли. Обоє мали багато запитань одне до одного, але як почати їх ставити? За що зачепитися?

Аврора наважилася зробити перший крок.

— Тобі контракт з Гансом Крістіаном не просто так потрібен, правда? У світі повно іграшок. Чому саме ці?

Всеволод замислено провів долонею по водній гладі, тихо відповів:

— Я маю одну річ, яка зі мною все життя. Дуже пам'ятну річ. Вона виготовлена в Dit Eventyr… Знаєш, колись я мріяв, що сам виготовлятиму іграшки. Не склалося. Не знайшлося до цього хисту. Але продавець з мене наче непоганий. Можна вважати це примхою, можна — мрією, але мені потрібні саме ці іграшки.