6. Троє з одного стручка

Аврора ніколи не збиралася водити авто. Останні шість років, відколи жила у Львові, перспектива сісти за кермо і проїхатися, скажімо, Личаківською під гору здавалася їй кошмаром, свят-свят. Але життя внесло свої корективи. Тепер вона сама з сином, тож повинна вміти все, щоб бути за маму й за тата. Автомобіль, звісно, ще не купила, але автошколу закінчила і права отримала.

От вони й стали у пригоді.

Й одразу ж виявилося, що Личаківська — не найстрашніше. Вечірня траса між гір, що виляє туди-сюди, як вуж хвостом, — оце справді страшно. Плюс ожеледиця. Плюс автомобілі по зустрічній, які сліплять фарами. Плюс густі смереки обабіч, з яких от-от, здавалося, вистрибне чупакабра чи ведмідь прямо під колеса.

Та й три носи, які похропували в салоні, ніяк не допомагали. 

Ромчик заснув першим, змучений за довгий день. Ганс Крістіан під ефектом наливок — другим. Всеволод, який сидів поруч, ще побурчав про те, як правильно набирати розгін і гальмувати, а тоді теж захропів. Троє з одного стручка, їй-богу.

— Ти молодець, Авроро, — змушена була вона сама себе втішати. — Ти безпечно довезеш цих хлопців до готелю. — А тоді дивилася на навігатор і скімлила.

Година минула, а лише сорок кілометрів проїхала! Її обганяв кожен автомобіль, який під’їжджав ззаду, а більшість ще й сигналили.

— Ну боюся, боюся я їхати швидше по такій дорозі! — виправдовувалася. — Страшно мені.

Навігатор показував, що до розкішного готелю залишається двадцять кілометрів, а її пальці вже заніміли на кермі. Позаду підлетів чорний джип і налякав таким протяжним сигналом, що навіть Ганс Крістіан у сні сіпнувся.

Аврора підстрибнула на місці й натисла на гальма. З переляку пригальмувала, з’їхавши на узбіччя, і простогнала:

— Не можу більше.

Серце билося скажено. Вона втерла спітніле чоло і глянула попереду себе. Світло фар падало на дрібні ялинки, між яких примостилася вивіска зі стрілкою вбік.

— Один кілометр… — задумано прочитала вголос. — Один кілометр не по трасі... Це я зможу!

Ідея підбадьорила. Аврора розправила плечі й повільно рушила.

— Вибачай, Всеволоде, але сьогодні ночуємо не у твоєму розкішному готелі. Краще не в хоромах, але безпечно, ніж в’їхати у смереку дорогою до готелю.

Всеволод далі спав і не чув її роздумів. Вона розбудила його аж тоді, як пригальмувала перед триповерховим будинком зі зрубу.

— Як на мене, цілком непогано… Все-е-еволоде, прокидайся! — Штурхнула його у бік, і він почав розліплювати очі.

— Що?.. Ми приїхали? — Потягнувся і повернув до неї голову. — Я так виспався, дякую.

Його голос був ще не зовсім тверезим, але чітко зліплена думка свідчила — в голові добряче проясніло.

— Приїхали. Але в трохи інше місце. — Аврора втягнула голову у плечі й кивнула на лобове скло.

Брови зійшлися на переніссі Всеволода, коли він вголос прочитав вивіску на будинку:

— Садиба «У Миколи». Не зрозумів… У якого це Миколи?

— Не знаю. — Вона стенула плечима й невинно закліпала. — Зараз підемо й познайомимося.

— Ми мали бути у розкішному готелі «Полонина» при гірськолижному комплексі!

Аврора підтисла губи, подивилася спідлоба.

— Ганс Крістіан — власник великого бізнесу, людина зі статками, яка світ об'їздила. Що він не бачив у розкішному готелі при гірськолижному комплексі?

— А що він не бачив у Миколи?

— Нічого! — Сплеснула руками. — Нічого не бачив, бо в Миколи — принаймні у цього Миколи — точно ще не бував!

Всеволод розтулив рота, щоб заперечити, але виявив, що заперечити не має чого. Аврора збивала його наповал своїми аргументами. Й не посперечаєшся, бо логіка її дивна, але… залізна!

— Господи… — простогнав і подивився на вивіску. — Якщо місць не буде, поїдемо в готель. Я сам сяду за кермо.

— Ти ще не протверезів! Якщо сядеш, доїдемо не в готель, а в кучугуру або поліцію.

— А якщо посаджу ще раз тебе за кермо, доїдемо до якогось Петра чи Степана, — буркнув Всеволод, виходячи з авто.

Ганс Крістіан і Ромчик залишилися спати на задньому сидінні, доки вони удвох пішли до дверей садиби.

Аврора вагалася —дзвонити, стукати чи просто заходити? Доки думала, Всеволод натис на дзвінок, а тоді прочинив двері.

Приміщення, в яке вони зайшли, було чимось середнім між верандою, кухнею і рецепцією. Напевно, виконувало потрійну функцію.

— Добрий вечір! — У веранду-кухню-рецепцію з бокових дверей вбігла жінка років сорока п'яти з каштановим хвилястим волоссям, підстриженим під каре.

— Добрий вечір! — слово взяв Всеволод. — У вас не буде вільних номерів на трьох дорослих і дитину?

Він говорив так натхненно, ніби очікував почути тверде «не буде», щоб якнайшвидше змитися звідси.

— Ой, ви знаєте, котедж позаду зайнятий, і тут на третьому поверсі все зайняте… Вам на одну ніч чи довше? Другий поверх до завтра вільний, по обіді вселяються гості. Є дві спальні, одна — з суміщеною кімнатою, якраз для сім'ї з дитиною. Підійде вам?

— Підійде! Нам тільки на одну ніч! — вигукнула Аврора і спіймала на собі недобрий погляд Всеволода.

Він незадоволено мугикнув, зробив пів кроку вперед, так що затуляв її плечем. Мав намір самотужки домовлятися.

— Тоді ми беремо. Поїсти у вас щось буде?

— Отут на кухні гості самі можуть готувати. Але за окрему плату я можу приготувати вам вечерю чи сніданок…

Доки Всеволод по-діловому домовлявся за нічліг і їжу з господинею Орисею, Аврора крутила головою, роздивляючись обов'язкові атрибути карпатської садиби — обшиті дерев'яними дошками стіни, ікону над вхідними дверима, оленячі роги на протилежній стіні, дерев'яну тацю для ключів на дерев'яній стійці — чи то барній, чи то рецепції.

За кілька хвилин зайшов Микола, чоловік Орисі, — уточнив, чи треба їм чан, сауна або мангал, підказав, як краще запаркувати авто на подвір'ї.

— Ходімо, розбудиш Ганса і Ромчика, а я перенесу речі, — сказав Всеволод, і вони пішли на вулицю, доки Орися попрямувала готувати для них кімнати.