5. Пляшкове горлечко

Всеволод дивився на вивіску і мружився.

— Аптека? Що ми тут робимо?

— Це незвичайна аптека, — Аврора хихотнула. — Тут багато корисного і смачного. І некорисного, але смачного — теж.

— Вперше чую, щоб ліки були смачними.

Він зітхнув і похитав головою. Подав руку Ромчику, і той з готовністю протягнув свою долоньку.

— А сироп смачний! — Хлопчик серйозно кивнув. — Солодкий-солодкий. Мама мені його дає, коли животик болить!

— Справді? А від серця у мами немає чогось такого солодкого? — Всеволод глянув на Аврору і м'яко всміхнувся.

— Мені б самій знадобилося, — шепнула вона. Звернені на нього блискучі очі мали відтінок суму.

— Ходімо? — спитав він на видиху.

— Ходімо! — вигукнув Ромчик.

За пів дня Всеволод уже встиг зауважити, що хлопчик легко йде на контакт. Або «фіктивний чоловік мами» йому сподобався, або Ромчику хотілося чоловічої компанії й бракувало тата.

Тримаючи крихітне рученятко у своїй руці, Всеволод прислухався, як шарудить серце. У такі миті ще сильніше відчував, наскільки бракує йому сина. Треба просити… ні, вимагати, щоб колишня дружина привезла Микиту хоча б на кілька днів!

— Дуже красиве панно! — Задоволено виголосив Ганс Крістіан, який кілька хвилин фотографував мозаїку на сірій стіні так званої аптеки. — Це щось народне?

— Народне, — підтвердив Всеволод і безпорадно зиркнув на Аврору. Спитав українською: — Це гуцул з гуцулкою?

Вона здвигнула бровами.

— Ні, бойки. Ми ще не доїхали до гуцулів, — сказала таким тоном, наче запитувала: «Ти придурок?». — Ти зовсім не тямиш, де ми й куди їдемо?

— Тямлю. У гори їдемо! Звідки мені знати, де гуцули, а де бойки?

Вона хотіла сказати ще щось гостре, але тільки відмахнулася і розповіла кілька слів про регіон. Всеволод переклав усе Гансу Крістіану слово в слово.

Її Михась обожнював гори. Він возив її сюди, розповідав про місцеві традиції, його коріння було звідси. Аврора берегла у спогадах всі його розповіді, щоб колись переповісти синові, тому й знала про тутешні місця й традиції.

І поки що була змушена розказувати це двом чоловікам, які нічого не петрали в гірських питаннях.

Тільки після змістовної довідки вони нарешті зайшли всередину.

— Слава Ісусу Христу! — привітався у сінях вусатий пан аптекар.

— Слава навіки Богу! — виголосили Аврора і Всеволод, а Ганс Крістіан перепитав, записав і теж привітався.

Пан аптекар був у традиційному бойківському строю — сорочці, кожушку-кептарі й вовняних штанах. Стояв з гордо випрямленою спиною і усміхався.

— Як цікаво! Можна дізнатися про ваш одяг? — звернувся до аптекаря Ганс Крістіан англійською.

Той у відповідь тільки всміхнувся під вусами й виразно виголосив:

— Ай ем Іван. Велкам ту май фармація!

— Розкажіть, будь ласка, що на вас вдягнуто, — попросив Всеволод, а тоді переклав на данську все, що охоче озвучив Іван. Вже потім шепнув Аврорі: — Якщо Ганс Крістіан всюди про все розпитуватиме, поїздка затягнеться на місяць.

Він нахилився близько до її вуха, коли це казав. Вона здивовано крутнула головою, мало не врізалася носом в його ніс. Зблизька його очі теж здавалися блискучими.

— У мене робота, — шепнула. — А взагалі-то ти мав би радіти. Це ж чудово, якщо йому цікаво і подобається!

— Я й радію.

Всеволод знову повернувся до Ганса Крістіана, щоб перекладати екскурсію, яка їх чекала.

— Запрошую в нашу фітокімнату, — виголосив пан аптекар. — Тут ми дізнаємося про ягоди й цілющі трави нашого регіону, а також те, як їх використовувати, які чаї готувати.

Простора фітокімната нагадувала сіни в традиційній хаті. По периметру стояли мішки з сушеними травами, під стелею висіли «віники» з трав, і повітря повнилося такою сумішшю ароматів, що забивало легені.

— Я ніколи такого не бачив. — Ганс Крістіан охнув і принюхався. — А що саме тут є?

Іван у всіх подробицях розповів про трави й чаї, дав понюхати й помацати, а тоді запросив у наступну кімнату — на дегустацію.

— А зараз буде чайна церемонія.

Посередині кімнати стояли масивний стіл з натурального дерева і дві лавочки. Поруч була така собі барна стійка, яка рясніла упаковками з чаями різних видів.

Ганс Крістіан і Всеволод сіли по один бік столу, Аврора з Ромчиком — по інший.

— Ти так загадково усміхаєшся, — зазначив Всеволод до неї, — наче щось знаєш.

— Я просто чекаю на найцікавішу частину екскурсії.

Іван вийшов з-за барної стійки з чашкою сунично-липового чаю для Ромчика. Аврора дістала з сумочки улюблену пастилу сина, і він взявся уплітати її за обидві щоки разом з чаєм.

За кілька хвилин господар поставив перед гостями три чайники з різними чаями та чашки до них.

— Пригощайтеся. Чай для довголіття з ожиною, чорницею, золотарником і безсмертником.

Він розлив по пів чашки чаю, і всі дружно почали смакувати. А Ганс Крістіан ще й нахвалював:

— Казково! Це схоже на чай моєї бабусі, я не пив його п'ятдесят років, з того часу, як мені було сім!

Він усміхався щиро й широко, якось по-дитячому, ніби йому й досі сім років. Що за дивовижна людина, подумала Аврора, треба ж так уміти радіти кожному моменту! Повчитися б у нього…

— Наступний чай — заспокійливий. Тут материнка, меліса, м'ята, чебрець і плоди глоду. — Іван розлив другий чай. — Ми цей чай ще називаємо сімейним. От прийшли ви з роботи, діти з садочка чи школи, хтось з поганим настроєм, а хтось з поганою оцінкою, тоді не треба сваритися — просто випийте разом цього чаю!

Всеволод переклав усе Гансу Крістіану, а тоді підніс чашку і підморгнув Аврорі:

— За тебе, кохана, щоб ми не сварилися!

Його чашка дзенькнула об її чашку. Вмить від одного ковтка заспокійливого чаю Аврорі зробилося легко й затишно.

Це був перший її безтурботний вечір за багато місяців. Поруч син, чоловік, який взяв на себе організацію різдвяної подорожі, і вічно усміхнений незнайомець, в компанії якого на диво приємно перебувати. А ще це місце з запахом трав і передчуття свята. Як же хороше!