4. Свинопас

— Перше, що ми покажемо Гансу Крістіану в Україні — коров'яче лайно? Серйозно?

Виходячи з авто, Всеволод не тямив себе від роздратування. Тримався і фальсифікував усмішку тільки для того, щоб не показати гостю сварки з коханою дружиною.

Аврора весело підморгнула своїми блискучими очима і заявила:

— Немає тут лайна! Це ультрасучасна і чиста ферма, сімейне підприємство, сюди туристи натовпами їздять! Розслабся. — Засміялась.

Їй різко стало легше дихати. От щойно вийшла з авто, щойно усвідомила, що місто, поточні проблеми, робота — все залишилося далеко, легше стало дихати. Біль і туга на серці, звісно, не зникли, та й не зникнуть ніколи. Проте їй теж, а не тільки сину, потрібен цей тиждень для відновлення. Для дихання на повні груди. Для того, щоб набратися сил.

— Зачекайте тут, я збігаю домовлюся про екскурсію.

Вона зиркнула на свого синочка, який з цікавістю крутив головою — він трохи пригадував торішню поїздку. Тоді подивилася на Всеволода, який теж крутив головою, тільки з набагато більш скептичним виглядом.

— Псс, — шикнула йому, а тоді самими губами, ледь чутно промугикала: — Візьми Ромчика за руку.

Всеволод глянув на чужого сина. Його кадик важко підстрибнув.

— Добре. — Кивнув.

Йдучи в бік великої будівлі молочного заводу й магазину, Аврора кинула погляд через плече і переконалася, що фіктивний тато взяв Ромчика за руку й вони навіть про щось говорять. Ще мазнула поглядом по Гансу Крістіану. Він уже дістав з рюкзака фотоапарат — компактний, з професійним об'єктивом і страшенно дорогий — та робив перші фото.

Аврора швидко знайшла власницю ферми й сироварні, Наталю, яка сама проводила екскурсії.

— Мені здається, я вас десь бачила, — зауважила Наталя, коли вони поверталися до чоловіків.

— Ми сім’єю дорогою в гори заїжджали до вас і минулого року, і позаторік, і ще раніше.

— О, а це ваш чоловік? Його не впізнаю…

— Ні, це мій… — Аврора завагалася, важко ковтнула. Подумки попросила пробачення в Михася. — Новий чоловік. І його діловий партнер з Данії.

Не пояснювати ж сторонній людині подробиці афери. І ще гірше — згадувати про загибель чоловіка. Набридло бачити жалість в очах людей. Жалість не допомагає.

— А, гаразд. Почнемо тоді з ферми, як завжди. Вам пощастило, перша група туристів на сьогодні за годину, тож я встигну вам усе показати.

Вони підійшли до чоловіків, і після короткого знайомства Наталя почала екскурсію.

Спершу вона повела гостей на ферму — у величезний сарай з головним дійним стадом.

— Вперше бачу стільки кіз, — охнув Всеволод, розглядаючи білих, коричневих і рябих мешканок ферми, які спокійно жували сіно в загородах.

— У нас понад півтори тисячі кіз, — розповідала власниця.

Він переклав цю інформацію Гансу Крістіану і почув:

— Казково! Мені дуже подобається! Колись в юності, коли багато подорожував, я кілька разів зупинявся на фермах, працював там за нічліг, навіть свиней пас! Фантастично! Авроро, запросивши сюди, ви змусили мене згадати ті чарівні часи!

Всеволоду на мить здалося, що данець зараз кинеться розціловувати у щоки його фіктивну дружину, і ця думка неприємно залоскотала у сонячному сплетінні.

— Бачиш, а ти протестував, — шепнула Аврора і несміливо протягнула руку до його ліктя. — Можна? Ну, щоб ми якось нагадували подружжя?

— Звісно. — Він наставив лікоть і згорда подивився на гостя.

Тим часом Ганс Крістіан англійською розпитував власницю ферми про її сімейний бізнес. Вона неодноразово їздила в країни ЄС на сирні фестивалі, виставки, конкурси й зараз охоче ділилася успіхами ферми з іноземним гостем. Йому було цікаво все — від порід кіз і корів до кількості молока, яке вони дають щоденно.

Доки Наталя розмовляла з Йогансеном, Ромчик годував сіном кіз. Вони повиставляли свої морди над дошками невисоких загород і дивилися на хлопчика з такою самою цікавістю, як він на них.

— Визнаю, заїхати сюди було гарною ідеєю, — знехотя зауважив Всеволод.

Вони з Авророю стояли трохи далі, спостерігали за Ромчиком та Гансом Крістіаном. Вона тримала його за лікоть, і не тільки тому, що чемно виконувала роль закоханої дружини, а ще й тому, що взула свої найкращі чобітки на підборах (питається, навіщо?) і тепер потребувала опори.

— Може, я помиляюся, але мені здається, що Гансу Крістіану сподобається геть усе, незалежно від того, куди ми його повеземо, — сказала задумано.

— Чому так думаєш?

— Він — позитивно налаштована людина. Схожий на того, хто в будь-якому лайні відкопає діамант.

— Ти зрозуміла це, поговоривши з ним за сніданком?

— Я добре розбираюся в людях. Око натреноване. Людина тільки переступає поріг поштового відділення, а я вже бачу — їй треба просто забрати посилку чи посваритися.

— І що, багато людей для цього ходить на пошту?

— Не повіриш. У мене таке враження, що деякі люди вважають пошту найкращим місцем для сварки. Типу: «Піду-но я посварюся на пошті, щоб не зриватися на рідних».

— Та ні, я про посилки. Я думав, усі користуються поштоматом або кур’єрською доставкою. От посваритися на пошті — це святе. Моя баба у свої вісімдесят п'ять ходить на пошту платити комунальні, щоб посваритися.

Аврора повернула до нього голову, і їхні погляди зустрілися. Всеволод дивився серйозно, в очах не стрибали смішинки, а кутики губ лежали рівно.

— Якщо це жарт, то в тебе гарне почуття гумору, — пробубніла вона. — Бо якщо ти серйозно, тобі треба частіше залишати свої іграшки й виходити в люди.

Він хотів щось заперечити, але не встиг, бо покликала Наталя:

— Продовжимо екскурсію!

Вона повела їх в доїльню — невелике, повністю автоматизоване приміщення. Всеволод слухав і вражався з того, як корови стають на визначене місце, терплять, доки струмені води миють їм вим'я і доки машина сама доїть їхнє молоко. Перекладав це все на данську і жестову (знав би, що доведеться таке перекладати, поцікавився б, як данською буде вим’я).

Ганс Крістіан на все відповідав одним словом: