3. Щаслива родина

— У вас дуже затишно! І дуже красива дружина! — хвалив Ганс Крістіан своєю рідною мовою, накладаючи на тарілку більше голубців.

Всеволод ніколи досі не бачив його обличчя, але чомусь уявляв його геть не таким. Данський партнер не вів публічне життя в соцмережах, і Всеволод робив з цього свої висновки. Мабуть, він — вічно зайнята персона в діловому костюмі й зі смартфоном біля вуха, так собі думав. А натомість побачив звичайного собі худенького чоловіка з  рідким волоссям, в окулярах і в’язаному светрі.

— Дякую, я радий, що вам усе подобається, — відповідав Всеволод данською — не ідеальною, з акцентом, але старанно вивченою з тих часів, як у нього з’явилася мрія.

— А ваша дружина Аврора теж говорить данською? — допитувався гість.

— Ні.

— А німецькою або англійською?

Всеволод завмер з розтуленим ротом. Лупнув очима на свою фіктивну дружину. Слід було про неї хоча б щось дізнатися. Досі він знав тільки два факти — вона вдова військового і має гострий язик. Обидва ці нюанси змушували його бути з нею обережним, щоб не поранити словом і щоб не нарватися на колючки. Якось треба було розпитати Аврору більше.

— Кохана, нагадай мені, як твої справи з англійською й німецькою?

Ганс Крістіан, звісно, не розумів української, але раз вивчив кілька слів для привітання, міг знати ще якісь висловлювання. Тому Всеволод вирішив говорити з Авророю як зі справжньою дружиною, щоб не викликати підозр.

— Німецьку вчила в школі, літери пам’ятаю. Англійська письмова краща, ніж усна, але порозумітися зможу.

Весь час вона говорила з широкою усмішкою, щоб справити враження привітної господині. Всеволоду здалося, що зараз їй зведе вилиці й доведеться робити масаж м'язів лиця. Він пирхнув у кулак і переклав гостю відповідь «дружини». Краєм вуха почув, як Ромчик запитував маму:

— А чому дядя Всеволод називає тебе «кохана»?

— Авроро, можна дізнатися про вас більше? Ким ви працюєте? — спитав Ганс Крістіан непоганою англійською.

Вона облизала пересохлі від хвилювання губи й повільно відповіла:

— Я — керівниця поштового відділення. — А потім ввімкнулися спогади з часів пар англійської в університеті, і з її губ полилася вся біографія: — Мені тридцять три роки. Народилася в Херсоні, навчалася у…

Всеволод уважно слухав і запам’ятовував, аж доки довелося спиняти її на моменті:

— Мій чоловік…

— Я! — вигукнув він. — Я твій чоловік.

— Точно. Ти. Тобто, він — мій чоловік, — забелькотіла вона до Ганса Крістіана зі ще більш натягнутою усмішкою. — А це мій син Роман. Тобто наш син. І я цьому дуже рада! Я дуже щаслива мама і дружина!

З кожним словом червоні плями на її щоках ставали більшими й більшими. Всеволоду вона нагадувала одну з тих старомодних ляльок, яким малюють круглі рум’янці у стилі атопічного дерматиту.

— А як ви познайомилися? — спитав Ганс Крістіан і поклав собі ще голубців.

Аврора лупала очима, не знаючи, що сказати, але Всеволод підстрахував:

— В іграшковому магазині, — сказав англійською, щоб вона зрозуміла, а тоді перейшов на данську і всіма найкрасномовнішими словами, які тільки згадав, описав неземне кохання з першого погляду.

Розмова за столом нагадувала пінг-понг, у якому данський гість кидав м’ячик, а Всеволоду й Аврорі доводилося відбивати. До завершення вечері вони багато нового дізналися про себе — і про те, як разом збудували дім, і як люблять їздити в гори на кожне Різдво, і як обожнюють проводити час всією сім’єю.

— Дуже смачно! Казково! — виголосив Ганс Крістіан, задоволено оглядаючи велику порожню миску посеред столу. — Як називається ця страва?

— Голубці, — відповіла Аврора.

— Я запишу. — Він дістав смартфон і, записуючи, повторив по складах: — Го-луб-ці.

— Відстрілялися, здається, — шепнув Всеволод зовсім тихо, дивлячись на Аврору.

Вона не так почула, як прочитала це слово по його губах. Вперше за вечерю усміхнулася щиро, а не натягнуто, і на щоках з’явилися ямочки.

Він задивився. Знову задивився на її ямочки й подумав, що треба буде про них сказати, якщо раптом Ганс Крістіан спитає, чим Аврора підкорила його серце.

***      

Йогансен збирався зупинитися в готелі, але раз Всеволод наполягав на сімейному Різдві, було б дивно виставити гостя з дому. Тим паче зранку їх чекала дорога.

Стомлений після довгої поїздки Ганс Крістіан пішов відпочивати навіть раніше, ніж Ромчик.

Аврора й Всеволод залишилися стояти посеред коридору, побажавши данському гостю солодких снів.

— Час і нам відпочивати. Вкладеш спочатку малого? — спитав він.

Вона обійняла себе за плечі й раптом здалася набагато менш сміливою, ніж була впродовж всього дня.

— А ти міг би помінятися з Ромчиком?

— Тобто? Ти мене хочеш спочатку вкласти?

Аврора закотила очі під лоба.

— Я про ліжка. Я ляжу з сином у твоїй спальні, а ти — в дитячій.

Він насупився.

— Нам з тобою доведеться спати в одному ліжку весь тиждень. Боїшся, чи що?

— Чого одразу «боїшся»? Просто… Та я тебе другий день знаю!

— За легендою, не другий день, а п’ять років. Треба вживатися в роль.

— Я й вживаюся. Якби я знала тебе п’ять років, чогось думається, знову захотіла б спати в окремому ліжку.

Всеволод засунув руки в кишені штанів, зробив крок до неї, так що Аврора втиснулася лопатками у стіну. Вдивився у великі блискучі очі, які знову нагадали йому ялинкові прикраси.

Дивна вона, його фіктивна дружина на тиждень. Войовнича і кумедна. Вперше зустрічав таке поєднання.

— В тумбочці біля ліжка книга — казки Андерсена. Можеш почитати Ромчику перед сном, я своєму Микиті часто читав, — сказав він тихо і пішов у дитячу.

— Дякую, — вслід йому шепнула Аврора.

Дитяче ліжко-машинка завдовжки сто сімдесят сантиметрів поміщало його майже цілком, тільки п’яти звисали. Спалося не дуже. Якийсь час він прислухався, чи не чути з-за стіни, як Аврора читає синові. Проте стіни були достатньо товстими, він ніяк не міг знати, що саме в ті миті вона читала Андерсонову «Щасливу сім’ю», а Ромчик перебивав її через слово і розпитував про равликів — бо ж казка про них і була.