1. Принц на горошині

Іграшковий потяг намотував кола навколо двометрової ялинки. Олені поруч махали підсвіченими рогами чітко у такт роковій версії «Щедрика».

На весь магазин пахли мандаринки, яких по акції накупила продавчиня і тепер ховала під прилавком.

— Можна мені цю вантажівку? — гукала на все горло дівчинка років семи.

Усі навколо раділи наближенню Різдва, окрім тата дівчинки, який побачив ціну вантажівки. І окрім ще однієї людини — власника магазину. Він стояв зі смартфоном біля вуха і терпляче слухав свою без п'яти хвилин колишню дружину:

— Я підписала документи минулого тижня! Ми вже фактично розлучені! Чого ти від мене хочеш?

— Я хочу, щоб ви з сином приїхали на Різдво! Останнє сімейне Різдво. Не заради тебе чи мене, а заради Микити!

— Чи заради твого контракту?

— Ну… Заради контракту теж! Але в першу чергу заради сина!

— Брехло! І взагалі — ти бачив, скільки добиратися з Палермо… ні, ми вже в Барселоні… з Барселони до Львова?! Нема дурних, святкуй сам!

Його останній аргумент був почутий тільки короткими гудками в телефоні.

— Всеволоде, — обережно покликала його довгонога помічниця. (Він оточував себе лише довгоногими жінками, але конкретно ця помічниця, Оксана, відповідала ще одній важливій вимозі — мала такт і гострий розум.) — Все-таки не вийшло?

— Не вийшло.

Вона зупинилася поруч. Мугикнула собі щось під ніс, відкрила теку, яку досі притискала до грудей.

— Тоді вам доведеться самому розважати Ганса Крістіана.

— Я йому пропонував Різдво з моєю сім'єю. А тут два мужики на свято в гори. Що він про мене подумає?

— Можна змінити програму відпочинку, зробити таке собі парубоцьке Різдво.

— Яке парубоцьке? — буркнув Всеволод. — Він власник столітнього сімейного бізнесу, щасливий батько чотирьох дітей і семи онуків! А головне, чітко дав мені зрозуміти — його іграшки тільки для тих, хто цінує сім'ю! Це концепція, а не булька з носа. Якщо не побачить в мені зразкового сім'янина, я не побачу свій ексклюзивний контракт!

— Тоді… — Її пофарбовані перед святами брови метнулися вгору. — Тоді вам потрібно найняти сім'ю на тиждень.

— Найняти сім'ю? А є така послуга? — Запитання прозвучало з іронією.

— Наскільки знаю, немає. Але тут, у вашому магазині, завжди повно мам з дітьми.

— І?

— Нам треба знайти самотню маму з дитиною і запропонувати їм побути вашою родиною до наступного понеділка. За гроші.

— Геніально.

Всеволод зітхнув так, що Оксана засумнівалася — це похвала чи їй ображатися. Проте часу на роздуми не було. Вона змахнула довгими віями й крутнула головою.

— Ходімо!

Її стрункі ніжки на високих підборах попрямували в самі нутрощі магазину — в ряди зі «Щенячим патрулем» і десятками варіацій пса Патрона. Всеволод дивився на ті ніжки, доки вони не сховалися за стелажем з м’якими іграшками, а тоді поплентався слідом.

Оксана петляла з ряду в ряд, на ходу поправляючи іграшки, перекошені за пів дня зусиллями десятків малих рученят.

— Ось, — шепнула вона, коли бос настиг її в черговому ряду. Тицьнула в бік полички з конструкторами.

Він прослідкував за гострим наманікюреним пальчиком і вперіщився поглядом в об’єкт Оксаниної уваги.

— Та ну ні. — Категорично мотнув головою.

— У неї немає обручки. І хлопчик віку вашого Микити.

— Так, але… Гм, вона… Не зовсім мій типаж.

— Вибачте, але не будьте принцом на горошині. Я ж вам не одружуватися пропоную, а запросити її провести разом Різдво за оплату!

Він зітхнув і, схиливши голову до плеча, ще раз придивився до покупчині з малим сином. Перед ним стояла… жінка. Цілком звичайна собі жінка років тридцяти. Брюнетка з високим хвостом на голові. У світлій штучній шубі дивного кольору — щось схоже на вилинялий білий. Шуба ховала її фігуру, але зріст Всеволод цілком міг оцінити — якщо зняти невисокі грубі підбори, буде десь метр шістдесят. Біля жінки крутився хлопчик років чотирьох-п’яти в червоній шапці з помпоном.

— Гаразд, можна спробувати. — Здався нарешті.

— Чудово. — Оксана розправила плечі. — Я поговорю з нею.

— Стояти. — Він насупив брови й скоса зиркнув на помічницю. — Я ще не розучився справляти враження на жінок.

Неспішною ходою, забгавши руки в кишені штанів, сам попрямував до покупчині.

— Добрий день. Мене звати Всеволод, можна поставити вам кілька запитань? — промовив своєю найприязнішою інтонацією.

Жінка повернула голову. Мазнула поглядом по гладко виголеній щетині, випрасуваному комірцю сорочки, що виднівся з-під пальта, і портфелю в його руці. Знову зосередившись на конструкторах, ввічливо кинула: 

— Дякую, але я вже маю свіжий випуск «Вартової башти».  

— Взагалі-то я — власник магазину, — роздратовано буркнув Всеволод. Поранене чоловіче его заявило: — І я до вас з важливим питанням.

— Так, я вірю в Бога, — зітхнула вона.

— Чудово, тоді проведете зі мною Різдво? Я заплачу.

— Що?

На мить йому здалося, що це «що» звучить як запитання обнадіяної самотньої жінки, яка зраділа можливості провести Різдво з імпозантним небідним чоловіком. Та вже за мить вона його розчарувала.

— Що ви собі дозволяєте? Ви мене за кого маєте? — Погляд незнайомки метнув іскри прямісінько на нього. — Чи це розіграш такий? — Вона крутнула головою туди-сюди, шукаючи камеру.

— Мамо, я хочу цей конструктор, — пискнув десь знизу хлопчик.

— Ти такий вже маєш.

— Послухайте, це не жарт і не розіграш. Мені потрібна сім’я на тиждень, від завтра до наступного понеділка. Я пропоную приголомшливу відпустку для вас з сином, усе — за мої гроші, і я ще заплачу зверху. У програмі — подорож в гори й відпочинок. Яремче, Буковель, святкові ярмарки й розваги, ніч у розкішному готелі, Святвечір у гірському шале й Різдво в Криворівні. Ви, ваш син, я і мій данський друг. Обіцяю, це буде мандрівка мрії, від вас потрібна тільки присутність!

Всеволод випнув груди, зі своєю найкращою усмішкою чекав відповіді. Щойно, на його думку, була найкраша комерційна пропозиція, яку він тільки коли-небудь озвучував. Ця жінка в полинялій шубі точно не відмовиться!