Щастя моє

– О, – сказала Іродіада радісно, – це дзеркало я бачила.

– Де? – здивувався Сидір.

– У твоїй школі.

– А ти і там була?

– Тебе шукала, – вона посміхнулася, тому що знала чари своєї усмішки. – Це дзеркало революції.

– Як?

– Дзеркало революції, – повторила Іродіада, поголосніше, – ось в нім я бачу тебе. А як воно опинилося тут?

– Губернатор подарував.

– Це той, що їздив у ту школу?

– Ти і його бачила?

– Ні, – роздивлялася обличчя Сидора вона пильно, – мене видворив директор. Такий смур у рогових окулярах, любитель старизни глибокої, – і засміялася Іродіада. – У нього, уявляєш, табличка по-церковнослав`янськи і навіть гімн в кабінеті під фікусом з голосами.

– Якими голосами?

– Ну, такі знаки над буквами, – підійшла вона ближче до Сидора, – над початковою голосною, наприклад, ставиться знак придиху. Я, – вона набрала повні груди повітря і поступово його видихнула, – люблю тебе, Сидір.

Всяка любов, – говорили філософи, – страждання.

Жертовна, жаліслива, така, що прокинулася тоді, у тюремному бутті Іродіади. Любов-жалість тепер переросла в палке чуття. Воно окріпнуло в розлуці. Воно розцвітало, як вірила Іродіада, саме зараз. І перша, і друга несла в собі елемент безкорисливості, справжньої. Вона була щаслива. І навіть ерос убоявся її хвилювати.

– Мені казали, що ти в опозиції.

– А у нас, як не назви партію, – посміхнувся і Сидір, – все буде диктатура. Від низу до верху. І рабство: знизу доверху. Так навіщо витрачати і сили на лукавство? Ні, моя партія з відкритим забралом. Абсолютна деспотія – ось що потрібно народу. Народу, замученому обманом і політиканами-недоумками. Були вже і комуністи, і соціалісти, і націоналісти, а толку?

Сидір відкинув своє тіло і утискував його в спинку крісла. Крісло застогнало.

– Це суперечність обіцянок партійних програм для бідних і суттю їх завдань виявляється вже в самій етиці чистого розуму, – він посміхнувся, уїдливо, – твого Канта. Що політик вимушений включити в своє повчання плебеям про блаженне життя? У цих дурощах і полягає вся моя етика – рада самогубства. Але, – Сидір розвів руки на сторони і різко зрушивши, склав долоні в пірамідку, молитовну, – електорат не повинен цього помітити. Адже я їм не пропоную того, чого не бажаю собі. Бо, дорога моя Іродіада, серед прикрас цього кабінету знаходиться і склянка з отрутою, дорогоцінна.

Сидір хотів засміятися. Та передумав.

– Це на той випадок, – сказав він весело, – коли страждання народу, не усунені ніяким філософствуванням, ніякими принципами і висновками, отримають перемогу і, рано чи пізно, виявляться незцілимими. І народ прийде нас вбивати, по природному праву.

І розсміявся Сидір.

Голосно, заливчасто.

З підвиванням.

І враз обірвав сміх:

– Єдина мета людини – благополуччя. Але його не можна досягти згубним його удаванням. Нині вже сімдесяти відсоткам нашого населення не залишиться іншого засобу від страждання, окрім смерті. Ось її і підхопили в свої руки теперішні керманичі. Але час їх вже зміряний. Вибори настають, неминучі, як дембель у травні. Владу ми у них конфіскуємо. Ось тоді її, нашу вже владу, і треба прийняти спокійно. Як необхідні і єдині ліки. Республіки тяжіють до анархії, монархічні держави – до деспотії, – Сидір знову заусміхався. – А придуманий внаслідок цього середній шлях конституційної монархії – до панування партій. І все – безтолковщина. Особливо у нашій православній вітчизні. Адже тут ніхто споконвіку не уміє управляти собою, не те щоб державою. Аби заснувати довершену державу, треба раніше виховати таких двоногих істот, природа яких дозволяла б їм цілком жертвувати своїм благом ради блага суспільного. А цього у нас нікому досягти не вдавалося. Тут і потрібна абсолютна деспотія. Бо блага її абсолютно невідділимі від блага держави. Принаймні, в головному, вона ніколи не може сприяти одному не зачіпивши іншого. А народ потрібно робити щасливим. Навіть без його на те згоди.

– А як же свобода? – запитала Іродіада, підвівшись.

– Свобода потрібна всім. Але це повинна бути свобода від усякого роду переконань. Велика свобода, заснована на силі буття духу, буде ще ясніша, ще деспотичніше, ніж самий дух. Завдання, яке я ставлю моїй партії, – цілком опанувати інтелектом будь-якого потенційного виборця. Це і примусить його поступати по-нашому, не сумніваючись. І тут треба мати мужність. Навіть до недозволених засобів. Так чи ні?

Іродіада зібрала плечима. Нічого не сказала.

Вона все дивилася на дзеркало. Із відпиляним верхом воно здавалося їй вершником без голови. Обманом зору і відчуттів. Адже ніякого вершника і не було.

– Ось ти питала про дзеркало, – сказав Сидір. – Я губернаторові елітну школу пообіцяв замість звичайної. Такий ось обмін. А він розуміє, що, ліквідувавши загальноосвітні школи у теперішнім їх вигляді, ми робимо ставку на майбутнє. І ми втілимо елітні школи, закриті. Вони і будуть розсадниками примітивного суспільства недоумків і педерастів. Потурати негативним тенденціям – ось завдання партії на даному етапі. Вм'яти у свідомість людей їх прийдешнє. Народ хай буде ситий, – Сидір мило посміхнувся, – брехнею, молитвами і водою. Обиватель повинен бути дурний і жити насолоджуючись. Тобто колупатися у носі, гладити бабу і спати спокійно. А хто захоче дошукуватися іншого сенсу – хай собі блукає, як сказав поет, втраченим у лісі; між вогнищем, зашмургом, плахою і ополонкою. Йому – сяючий рай. Нам – земні втіхи!