Коли мене ти покличеш

– До вас, – у дверний отвір просунулася голова секретарки, блондинки в кучериках, – відвідувачка.

– Що за птаха?

– Говорить, ви знаєте. Ім'я у неї якесь, Іродіада.

Сидір відірвався від писанини.

Подивився задумливо у вікно.

Там розгонилася завірюха. Її сніжні крила, білі і сильні, билися в склопакет його кабінету, зовні. Билися і билися.

Секретарка, так і застрягши в прочинених дверях, чекала. Вона знала своє місце. І поки шеф не вирішить, ходу їй немає. Ні вперед, ні назад.

Сидір зберігав мовчання.

Він немов скам'янів.

Бо занурився в дрімоту спогадів.

Там, красива і смілива, Іродіада лежала під ним і дивилася йому, Сидору, в очі. І навіть тепер, згадуючи той погляд, Сидір здригнувся.

– Хай увійде, – примружив він свої очі за скельцями окулярів, – через п'ятнадцять хвилин, не раніше, – жестом відмашки тильною стороною долоні до дверей відпустив він голову блондинки.

Облишивши стіл, він пройшовся кабінетом.

Поправив фалди прапора партії, армійського зразка, що стояв у підставці. Полив із кришталевої карафи висаджену в красиву кадку, всю ще в різнобрві іграшок Різдва, блакитну ялину. Полив і пальму, що тулилася до полиці з агіитматеріалами брошур.

«На севере диком стоит одиноко...» – пробурмотів він сам собі, задумливо. Але далі декламувати не став. Відставив карафу. Швидким кроком підійшов до столу. Підняв трубку внутрішнього зв'язку.

– Сидоренка з Івановим до мене, – сказав він. – Бігом! І через службовий.

Службовий вхід за потайною стіною кабінету Сидора. Там завжди накритий столик і створена атмосфера відпочинку, невимушеного.

Час йшов.

Сидір знав: швидкість ухвалення рішення важлива, але поспішність його ухвалення – шкідлива. Сидір роздумував…

Вона мене бачила на плацу. Я марширував. Сержант знущався. Наді мною. Вона це розуміла. Зечки насміхалися з мене. Вона це знала. Знає і тепер…

Сидір завжди був здатним охопити основну свою думку. І неквапом простежувати її в різних розгалуженнях. Відстеживши кожен загин до вичерпання, він повертався до єдності їх кореня. І тільки тоді представляв ціле ясно і знаходив непохитність свого вердикту.

У Сидорі містилися дві істоти. Одна – жалюгідна і мішкувато-незграбна. Інша – войовнича і безжально-розумна.

З першою він покінчив, знявши солдатські шмотки. Другу – розвинув до дійсної досконалості. Так, протягом однієї життєвої пори, ще молодої людини, зробив він те, що можливо тільки для двох. Адже політикові необхідно володіти якостями, які природа розподілила між двома абсолютно різними віками. Молодістю натиску і старістю неспішності. Щоб бути сильніше за конкурентів у двох іпостасях, доповнюючих силу як в практичному житті, так в мистецтві брехні і науці перемагати.

Сидір все занурювався у думки. Схожий він був тепер на міфічного атланта, якого бачили одного разу скам'янілим в позі лотоса шукачі Шамбали.

«Потачка, – заговорив в нім внутрішній голос, – і собачку псує».

– Ялинку, – звернувся він до тих, що увійшли і стояли тепер ані руш в струнку службістам, – роздягнути. Різдво вже кінчилося. Це раз. У секретарській бабьонка. Міцна, висока, красива, сильна. Запам'ятати, не показуючись їй на очі. Інструкції отримаєте увечері. До ранку все повинно бути улагоджено, абсолютно.

Іванов і Сидоренко кивнули головами. Зробили «кругом» і пішли.