Сон – не життя

Найпершим рейсом виїхала Іродіада. На столицю тримала вона свій шлях.

Сипав сніг, безмежно. Безупинно їхав вже битком набитий автобус.

– Це добре, – сказав голосно шофер, рудий хлопець у кучерях, – добре, що салон набитий. Може, і не застрягнемо, доїдемо.

І він включив магнітофон або що там у нього було. Салон наповнився піснею.

– Оба на, – скрикнув якийсь пасажир, – нафталінчиком потягло.

А пісня набирала сили. Вона вже покрила гул мотору, що надривається в подоланні свіжих переметів і поривів завірюхи.

Іродіада слухала так, ніби її, Іродіаду, зачарували.

В дальней дали мне чудится, снится,

Голос твой, долети, доплыви.

Ведь с любовью ничто не сравнится…

Дяже звёзды не выше любви…

Їй здавалося, що це вона придумала такі слова. Прості і вірні. Щоправда, вона не вміла їх пригадати. І пісня підказувала їх. Підказувала справжнім чоловічим голосом. Та голос той був голосом її душі.

Гляжусь в тебя, как в зеркало, до головокружения.

И вижу в нём любовь мою, и думаю о ней.

Давай не видеть мелкого в зеркальном отражении.

Любовь бывает долгою, а жизнь ещё длинней…

І заснула Іродіада. І навіявся їй сон.

Ніби то ніч. І в дзеркалі озера відбиваються зірки. І вона, Іродіада, у віддзеркаленні, заходить у вир. Вона тоне. Вона не може плисти. Руки як ватяні. І на дно йде Іродіада. І бачиться їй підводний світ, у кольорах аквамарину і сяйві зірок, крізь ще не високу воду над нею.

Смарагдове світло осяває її. Вона бачить себе ніби здаля. Вона бачить себе і свого двійника-відображення. Іродіада тепер одне з ним ціле. І вона занурюється все глибше. І знає вона: там, в найтемнішому провалі, чекає її чудовисько, невидимий ще тепер. Бо тут панує тьма, непроглядна, від створення світу. Іродіада думає: «Жоден водолаз так глибоко не опускався». І жоден моряк ніколи не знаходив такої глибокої могили. І її зараз роздавить тяжкість води. І валяться, валиться на неї лавиною квіти. І в глибині тихих, на її здивування, і м'яких вод їй подобається. Подобається, що тут не буде світла до споконвіку. І вона на самому дні. І лише тьма, безмірна, нескінченна.

Раптом неймовірна сила кидає її в гігантський потік. І ламається її віддзеркалення, із хрускотом. І йде упокоїтися в глибину тьми.

І прокинулася Іродіада.

Автобус зупинився біля станції метро, на Видубичах.