Кайзер, квіти, спадкоємці Вікторії і прогрес

– Ось, – кинув Калина Степанович на стіл газету, – чому люди  нічому не вчаться?

– Але це по-німецьки, – заперечила Іродіада, прочитавши вголос, запинаючись, – Ді Цейт.

– Цайт. Читати треба правильно. Я тобі перекладу.

І, послинивши пальці, пенсіонер розгорнув якусь там шпальту, забухтів, піднявши до стелі вказівний свій палець, немов повчаючи Іродіаду:

– Війна бушувала вже другий рік, – відірвав читець очі від газети. – Мова йде про 1916-й, коли кайзер Вільгельм II, він тут на фотографії, бачиш, справа, відвідав фронтову піхотну дивізію. Сотні тисяч вже були вбиті. Із солдатів, що на цій фотографії, в живих залишаться одиниці. В ході тієї війни загинуло десять мільйонів військових і сім мільйонів цивільних осіб. Проте кайзер Вільгельм II, дядько британської королеви Вікторії, проживе ще до 1941 року. А  через 73 роки опісля прогуляється ще одна чета спадкоємців Вікторії по полю кривавих квітів...

Читання і переклад з декламацією було закінчено. І в кинутій перед нею розгорненій газеті Іродіада побачила два фото. Одне чорно-біле. Там уздовж довжелезного і рівного, як під лінійку, однострою солдатів в шоломах троє генералів роздивлялися карту. Причому всі троє притримували однією рукою свої шаблі. Шаблі їм явно заважали. А на іншому, вже кольоровому і шикарному знімку прогулювалася полем чота наслідних принців, британських. І, як здалося Іродіаді, молодший насвистував, задерши голову до неба...

– Ну і що? – склала газету Іродіада. – Це було давно. Та і газетьонка ваша, Степанич, ще за літо дві тисячі п'ятнадцятого року.

– А ти, – ткнув тим же вказівним пальцем Калина Степанович в стулку вікна, – за Дніпро подивися.

– Сніги там, – посміхнулася Іродіада, – до пояса, мабуть. І тиша.

– І буде знову тиша, – не здавався її опонент, – над всіма полями боїв. Неначе і не було ніколи воєн. Але, – він підвищив голос, – ніхто не поверне вбитих. По волі політиків убитих. Жирних, упевнених в своїй безкарності гадів. І зображатимуть вони скорботу. Про тих, кого немає з нами, безповоротно.

– Нишком посвистуючи.

– Що?

– Ви маєте рацію, – відгукнулася Іродіада. Вона не хотіла сердити старого, як вже давно прозвала його про себе, знаючи, що дискусія приведе того до впертості. Затяжній афері словоблуддя, яка виснажить його і стомить.

– Тому всіх політиків слід визнати злочинцями, – не угамовувався Степанич. – Маленький політик – маленький лиходій. Великий – велика злодюга! І якщо політики закликають народ до війни, народ просто зобов'язаний змітати їх з лиця землі. Бо немає моральності і великого розуму в братовбивстві. А всі люди – брати. І всі хочуть свободи, рівності і прогресу.

– Правда Ваша, – повторила Іродіада, – без етичної сили і розумової свободи немає ніякого прогресу.

– У тебе, – заспокоювався під поглядом її добрих очей старіючий доглядач маяка, – скоро день народження?

– Запам'ятали? – підняла брови Іродіада. – Утішно.

– Ти, – змахнув невидимі крихти із столу Калина Степанович, – що б там не сталося, будь ласка, живи тут. Добре?

– Добре, – сказала вона весело, – ось з'їжджу завтра в столицю. Знайду там, що шукаю, – Іродіада ставала все веселішою. – Куплю «Київський» торт. І післязавтра відзначимо день мого народження. Першого на волі.