Розповідь про в'язницю

Сутінки згущувалися. У їх слабкому світлі білі сніжинки притискалися помітніше до скла вікна. Чайник відсвічував вичищеною до блиску руками Степановича емаллю. Його яскраві соняшники на боковині і кришці красувалися. Іродіада милувалася ними. Вона помітила, що і на кухні, і в коридорі, і в санвузлі господар навів якийсь особливий марафет. Мабуть, хотів створити приємну для жилічки атмосферу. Іродіада посміхнулася сама собі.

– Я, звісно, – заговорив Калина Степанович, – вибачаюся. Може, і не треба, – він зам'явся, підшукуючи слова, – але мені цікаво. Не знаю, як і підступитися.

– Безпосередньо! – звільнила його Іродіада.

– Як там, у в'язниці?

Жоден мускул не здригнувся на її обличчі. Нічим не виявила вона свого неспокою. Тільки усмішка її прийняла глузливий над ним, пенсіонером, вираз.

– Як там в інших в'язницях, – розімкнула паузу тиші, що раптом запала, Іродіада, – не можу сказати. Я була у колонії №74, в Одесі. В'язниця наша в межах міста. Бляклі стіни, колючий дріт, сірі ворота. А за ними, Степанич, знаходяться засуджені жінки. У 74-у потрапляють по першій ходці.

– Це як?

– Які притягуються до кримінальної відповідальності вперше. У нашій колонії, – Іродіада знову обдарувала старого усмішкою, – можна сидіти навіть разом із дітьми, до їх трирічного віку. Коли я виходила, там підростало 30 дітей.

– А що з малими? – завозився з чайником Степанович, – так і перебувають із мамою?

– По досягненню 3-річного віку, якщо на той час мати не звільниться, її передають родичам або в дитячий будинок. У випадку з дитбудинком  – дитя бачитися з матір'ю не буде.

– Зовсім?

– Раз на три місяці привозять на побачення. Якщо у матері немає стягнень. Якщо зальот – задовольняйся розмовами по телефону, та й то – у кращому разі. Деяким не світить і такого.

– А багато жінок сидить?

– Коли я виходила, там залишалося триста засуджених. Але я ще захопила часи, коли в колонію набивали і три з половиною тисячі. Більшість – за крадіжку і вбивства, в основному битовуха або по п'янці.

– А який там порядок і розпорядок?

– Спершу тебе замкнуть в карантин на 14 днів. За цей час обстежують медики, психологи. У тюрягу всі прибувають в стані стресу. Ти був вільним, – розвела руки Іродіада, – і ось ти – зек, – звела знову руки в замок. – Якщо в колонію потрапляє увязнена, схильна до психозу, за нею закріплюється психіатр. Якщо ж в карантині не виявили ніяких ризиків, переводять у відділення.

– Концтабір.

– Колонія невелика, а садять до неї і наркоманок, і напів-жмурів із запущеними болячками. Ну, там – гепатитом, туберкульозом і хто що підчипив. Спідочні містяться на загальних підставах. Камер в колонії немає – самі відділення по 70 ліжок у кожному. Раз в тиждень – банний день і зміна білизни.

– А розпорядок дня який?

– Простий. Під'йом о шостій ранку, зарядка, умивання, сніданок – і на роботу. Після перерви на обід працювати йде друга зміна, а перша займається самопідготовкою. Після – вечеря і вільний час. Двічі в день перевірка. З ранку і увечері. Перевіряють всіх ще і перед виводом на роботу і після роботи. А можуть провести додатковий шмон.

– І що, – перепитав Степанич, – тримається порядок?

– Порушення, – зібрала плечима Іродіада, – щодня. І на засуджену пишеться рапорт, а вона, у свою чергу, пише пояснювальну. Якщо ж  не хоче цього робити, то збирається комісія, і її виховують. Подальші заходи вживає начальник. Можуть провести бесіду, винести попередження, догану, сувору догану або помістити в дисциплінарний ізолятор, днів на десять. А якщо це не допомагає, переведуть в ПКТ – приміщення камерного типу. Там можуть протримати до трьох місяців. При мені випадків, щоб хтось знаходився там так довго, не було. Але місяць одна сиділа – за систематичну непокору. Гірше, якщо виник конфлікт із співробітниками колонії. Тут вони можуть і спецзасоби – палицею відходити і наручники – в хід пустити. Але так буває рідко. Зазвичай відлупцюють уручну і бувай здоровий. Битися всі сотрудяги добре навчені. Ну, що ще розповісти?

– А мужики там є?

– Роботою з увязненими займаються тільки жінки, чоловіків у колонії небагато, та і ті охоронці, інженери.

– А побачення?

– Свіданки раз на місяць, – Іродіада замислилася, – до чотирьох годин, тривале – до трьох діб… Раз на два місяць. Якщо ти провинилася, можуть позбавити права на побачення. Але є і такі, до кого ніхто не приїжджає… Ніколи…

– І чим же тішитися?

– Роботою, – примружила свої очі Іродіада. – Працювати в колонії можна добровільно. Там своє швейне виробництво облаштував один олігарх. Шили ми постільну білизну, спецодяг і форму для військових. Штани і куртки для Міноборони. Робота по сорок годин на тиждень.

– Платили за роботу?

– Так. Приблизно 600 гривень у місяць, а бригадирші – до 2 тисяч гривень. Із зарплат ще вичитується сума на утримання в колонії – за іжу, комуналку і одяг.

 – А якщо хто не хоче працювати?

– Примусити не можуть. Але це обтяжливо. Якщо ти не працюєш – не маєш і права на УДО.