Про телевізор

– А що це, Степанич, – заговорила із коридору Іродіада, – я не чую телевізора вашого звуки?

– І не почуєш, – відгукнувся з глибини своєї кімнати голос квартиродателя, – я його викинув.

– Як?

– Руками. Прямо на смітник.

– І не жаль? – насуваючи на себе шапку, дивилася в дзеркало Іродіада. – Адже і на металобрухт або скупку електроніки приймають. Копійка жива.

– Не хочу за цю гидоту і копійки.

– Отакої!

– Скільки часу мого життя він зжер! – завівся знову чоловічий голос, переходом на вищі тони. – Прав був Висоцький, світла йому пам'ять, назвавши його «ящиком для ідіотів». Одне хамство, брехня і реклама ліків та політиків. Сволота! Особливо огидний акцент журналістики, освітлюють війну, – діють на нерви постійно повторювані слівця «цікаво», «цікаво»... І на всіх каналах. Дарма, що тарілка моя приймає їх 300. Книги! Ось, що душу радує і зігріває. Читав, читаю і читатиму. І ніяка тварюка більше не влізе в мій будинок і мізки з проклятого екрану, блакитного.

– А як же комп'ютер? – приховуючи сміх, що вже розпирав її, застібала пальто Іродіада, куплене на гроші тюремних ще получок. – Ви ж в Інтернеті днюєте і ночуєте?

– Це інша справа. Тут я читаю, слухаю і дивлюся тільки те, що я сам бажаю. З своїх міркувань, гуманних.

– А соцмережі можуть популяризувати ідеї гуманізму? – Іродіада відкрила двері і, так і не дочекавшись відповіді, рушила на свою зміну.