У дорозі

Вибоїсте полотно дороги. Їде поволі старий Пазік. Іродіада сидить одна. На бічному сидінні, біля дверей. Від печі мотора йде теплий дух. Розгойдування хилить у сон. Всі, окрім неї пасажири, – люди немолоді. Багато хто з них увійшов до автобуса прямо з церкви. За вікнами стелються поля, куди не глянь. Снігом завалені вони, начисто.

Два старезні мужики, що сидять ближче до неї, познімали шапки. Їх голови схожі на завіконний пейзаж. Сивина недоглянута, давно не стрижена. Дядьки розстелили на колінах газету, облямували її краї. Газета стара, ще з орденами в кутку масного заголовку «Правда України».

На газеті, як на карликовій скатертині-самобранці, кладеться півбуханця. Хліб черствий, його ламають насилу вже старечі руки, сухуваті. У цих же руках з'являються два стограмові стаканчики. Такі Іродіада бачила ще до в'язниці. Вони грановані, сизі від часу. Дядько протирає їх, двома пальцями, спершу дихнувши на пальці, потім в кожен з них. Його сусід дістає з сумки півлітрівку. Пляшка сизого скла із каламутним вмістом. Сумка жіноча, білого колись дерматину, одна ручка у неї пришита дратвою. Із сумки дістає він два яблука. Зелені, немов тільки зірвані з віт, «семеренки», пахнуть. Все роблять старички неквапом. У такт автобусу, що колихається зліва направо.

– Візьми, дочка, – протягує мужик Іродіаде одне яблуко. – Треба б два, до пари, щоб не з'їли татари, – він посміхається майже беззубим ротом, пускаючи зморшки по кутах синіх колись, але тепер вицвілих очей п'яниці, – та нам закусити треба. А ти, я бачу, сама татарської крові дитя.

Іродіада дякує усмішкою і кивком голови. Яблуко кладе в кишеню пальта.

– Може, – розламав-таки хліб другий компаньйон, – пані випити бажає? Буде на трьох. Як і належить.

– Спасибі, – подає голос Іродіада, – не п'ю, – вона посміхається, засовуючи руки в рукави свого пальта, – поки не засвітяться на стовпах ліхтарі.

– І справедливо поступаєш, – наливаючи стаканчики і побоюючись: не пролити б, бурмотить дарувальник яблука.

Мужики п'ють і закушують чемно. Ніхто їм не суперечить. Ведуть вони себе тихо. Навіть не чутно булькання і плямкання. Мирно гуде автобусний двигун, підвиваючи на переметах.

Іродіада напівзагрузла у дрімоту. Вона відпочиває від ходьби, пошуків, розмов.

Часом уловлює бесіду тих, що трапезнічають, уривками.

– У нас правди не стало.

– Немає. І законів немає, порядку немає.

– А якщо немає законів і порядку, то і держави немає.

– Ось, Україна народжує найбільше число талантів у світі, на квадратний метр, – переходить на піднесений тон той, що подарував яблуко, –  та не цінує їх, вони їй не потрібні. Чому, – питаю я, – молодь тікає не тільки з села, але із країни?

– Тому що жити хоче.

– Ото ж бо! Наливай!

І знову тягнеться сніг завіконня. І дрімає кожний пасажир. І, здається, в дрімоті і шофер веде свій транспорт, з колдоба у приямок.

– І газетки, яка виходила щодня, вже немає. Ось доїдаємо і допиваємо з неї, старої, залишки наших радощів.

– Нема «ПравдиУкраїни»?

– Як стали у ній з'являтися портрети Кучми і уряду, так і пов'янули, скажу тобі, квіти правди і об'єктивності. А дві тисячі першого і сама газета «Правда України» стала приватною мега-имперії мільйонера Порошенка. Він їй швидко сварганив формат європейського стандарту.

– Що?

– Розмір А-3. Це такий, як вирвані із зошита посередені дві сторінки…   І у два кольори. Пішов я до поштарки. Хотів виписати.

– Ну?

– Куди там. Не по кишені. Пенсія, сам знаєш, яка.

– Та ти ж вчителював все життя. Повинна бути хороша.

– Тисяча триста гривень на місяць.

– Та ну? У мене теж така. А я інститутів не кінчав. Ну, ще по стаканчику?

– Давай, за правду України.