Булижник і разова помилка

– Чого засмурнів, сержант? – чухав маківку Петренко. – Все про ту дєваху думаєш?

Сержант потряс головою. Наче збирався витрусити з неї думки. А в думках була Іродіада. Така зрима, ніби вона і не покидала цей кабінет третього дня. Яскраві свої ілюзії вважав він вірною ознакою майбутнього запою. Але стримувався сержант.

Страждав запоєм і слідчий. І пити йому подобалося. І випити він міг багато. Проте тепер, коли сили з роками вичерпувалися швидше і залишали його, він відчував себе стомленим, хворим. З перепою впадав у смуток, апатію і майже вмирав. Його сила розуму, бажання і злохарактерність слідчого притуплялися настільки, що він робився навіть порівняно кращим і менш шкідливим дядьком. Але наміри його зате виражалися так нещадно в словах, наприклад, про якість його товаришів, дружини, життя, суддів і навіть Президента. Ні, вже краще утриматися взагалі від п'янки, – сумували тепер його очі, споглядаючи подібний відчай в очах сержанта. У такому стані перетворювався Петренко в мислителя, віщуна і доброго «товариша капітана».

– Викинь її з голови, – не чекаючи відповіді, продовжив монолог слідчий.

– Та ну! – зробив відмашку, немов козирнув, сержант. – Це я так, задумався.

– Я читав її досьє, – покачав зверху вниз вказівним пальцем шеф, – там, брат, справа темна. Я тобі скажу, а ти проковтни. Зрозумів?

– Так точно.

– У карантині, де, як тобі відомо, відбувається первинне вивчення: риси вдачі, особливості темпераменту, адаптації в стресових ситуаціях, ризики конфліктних ситуацій і схильність до аутоагресії – у неї нічого не виявили. Спокойняк-спокойняком. Анінайменшої агресивності по відношенню до адміністрації та іншим засудженим. Ніякої шкоди собі – порізати руки, спроби там вішатися, отруїтися. Від підйому о шостій ранку до відбою у 22:00. Про що це говорить допитливому розуму? Про те, що не простий у неї характер, сильний!

– Це я знаю, – ще раз зробив відмашку сержант, – вчився я добре. Пам'ятаю, якщо виявляється там ризик до аутоагресії, засуджену ставлять на профілактичний облік. Якщо схильна до психічних розладів, за нею закріплюється психіатр. При цьому можна прийти до психолога і попросити про допомогу. І так далі.

– А ти не перебивай старших, – підвищив голос Петренко, – ти слухай і мовчи!

– Могила! – сержант поклав долоню на своє серце.

– А починалося так… По дорозі в столицю тоді ще кандидат в презики Ющ зупинився в одній риб-артелі. Він, знаєш, любив похизуватися народолюбством. Все, звичайно, було організовано заздалегідь. Там артільники зварганили юшку. І Ющ хлебтав її з одного корита з рибаками, дерев'яною ложкою. У прямому розумінні – хлебтали всі з долбанки. Я теж хлебтав з неї, потім. Таке коритце, як для свиней в селах, тільки трохи менше.

– Та ну! З корита? – захвилювався сержант, – скажете теж.

– Не перебивай, а то в угол поставлю, – повів слідчий вправо-вліво тим же вказівним перстом.

Запала тиша.

Чутно було, як забулькала в трубах опалювання що починала поступати туди гаряча вода. Але сержант не посмів навіть виказати своєї радості з нагоди тепла, що йшло. Хоча мерзнув він страшно. Народився він влітку, та ще на півдні.

– Так от, – заговорив знову Петренко неквапом, – підобідали всі юшечки. Цюкнули, зрозуміло, по три-чотири там стопарочок, давай прощаватися і на хід. Ту-то кандидат вирішив відлити. Його бодігард пішов попереду, берегом Дніпра. Підшукуючи патрону кущ відповідний, ну і щоб убезпечити. А на березі лежала дівчина, загоряла. Дивним чином одна. На простому рушнику. Біля неї капелюшок солом'яний, такий, із стрічками, і на камені – її годинничок. Охоронець теж прикладався:  стопарик-другий. Здоровий, міцний, йому той стопарик-другий – як з гусака вода. А тут діва попереду, особа, що охороняється, позаду. Робити нічого. Він до неї, мовляв, йди звідси і швидше. Бо втоплю.  А вона йому – типу пішов ти. Ну, він її за волосся. А вона його каменем по довбешці. Трах. Труп.

Збіглися рибалки, ще два живі охоронці і кандидат. А він, кандидат, красень, до неї. Ти, каже, що наробила, паскудниця? А вона плюнула йому в обличчя, та і пішла геть. Куди там, наздогнали, завалили, зв'язали. У гелендваген заштовхали. І на ход, разом з трупом. Мобілок з фотокамерами тоді ще у простолюдинів не було. Артільників поблагословили за юшку, корито і пойло. Пожартували, попросили мовчати, погрозили, залякали, переписали до блокнота всі прізвища. Ну, а цій, яку звати Іродіада, десять років.

– Що ж тут темного?

– А ти рожу Юща пригадай.

– Та ну, – намагався посміхнутися сержант, – від плювка?

– Хтозна. Людей порочити – життя калічити. Ось, помилився раз – на все життя пам'ятно.