Дзеркало революції

Дзеркало революції

Сільська школа славилася по радіо, коли Іродіада переступила її поріг. З кутка коридору бубонів чийсь голос про славні сторінки історії. Але сам коридор був порожній. Тут пахло тушкованою капустою і помиями, і тим, чим зазвичай пахнуть сільські школи – холодом і безпритульною тугою.

Порожнеча панувала. Її прикрашали грамоти і розклади уроків, у рамочках. Все фарбовано в дві смуги. Стіна від підлоги до половини своєї висоти – в колір незабудки, від половини до стелі – в колір кульбаби. Рамочки на грамотах і розкладі уроків контрастували синявою, перехідною у фіолет.

У глибині простінку підносилося дзеркало. Воно саме підносилося. І виривалося забарвленням гігантської рами, у вже ніяким словом не названий колір, схожий на багато разів фарбовану підлогу. На гнутих, витончених донизу ніжках, дибився подіум у чверть метра. З подіуму і зростало дзеркало, увись, під стелю. І навіть рвонулося б воно і вище. Стеля не пустила. І самий верх рами, сяючого від неону єдиної коридорної лампочки, був урізаний. Просто відпиляний. Криво, мабуть, ножівкою. Бо не вміщалося дзеркало в тутешній простір.

Зачарована, стояла перед дзеркалом Іродіада.

В'язану шапку свою вона вже зняла. І вже причісувала витягнутою з внутрішньої кишені ватника массажкою свої крила волосся, коли розколов тишу чоловічий голос:

 – Це дзеркало революції, – вимовив він за спиною Іродіади.

– Революції? – перестала чесатися вона.

– Так точно, – голос наближався до її потилиці.

– Зрозуміло.

І поступово у віддзеркаленні стало з'являтися лице сивого мужика в рогових окулярах.

– З панського, – говорив він поволі, – ще дому дістався. Довелося урізувати. Не влізало.

– І давно?

– Давно. Ще як придушили господаря.

Іродіада озирнулася. Коридор за її спиною був порожній.

Ближче до дзеркала тулилася ледве нагріта тиша. У його віддзеркаленні нікого не зустріла Іродіада в коридорі, довгому і все ще гучному від її ж кроків. Вона відшукала очима двері, оббиті дерматином і оббивними цвяхами, з капелюшками, що поржавіли давно, по периметру. Трохи криво, немов робив це косоокий, до дверей кріпився жерстяний прямокутник. На нім жовтими буквами по синяві грунтовки значилося: «Кабінет директора». Букви були церковнослав'янські. Їх Іродіада знала точно. Читала у в'язниці псалтир. Книгу ту, стару, дореволюційну, подарувала їй черниця Агнія. Зечками по суботах займався жіночий монастир. Монашка і навчила читати ці букви і звуки.

– Псалтир, – повчала вона, – треба читати щодня. І вголос! Повір мені, і Бог тобі допоможе. Бо хто ж ще?

Причесавшись, Іродіада пройшлася знову коридором і штовхнула в дерматин. Двері відчинилися.

Очам її з'явилася картина.

Посеред кабінету довгий стіл. На нім скатерть-самобранка. На скатертині тій харчовий рай. Проте сильно штиняло капусняком і пахло прянощами різноманітної їжі. Трохи віддалік, височив столик дещо менший. Він уставлений пляшками різного калібру. У пляшках – різнобарв'я напоїв. Все сяє. В світлі лампочки, що звисала із стелі просто на кабелі, і променях завіконного сонця. Біля стіни справа – громада полиць. На полицях герані в глиняних і пластмасових горщиках чергуються з почесними грамотами і дипломами в різномастних рамочках під склом. У всю ліву стіну три об'єкти: портрет Президента, прапор і гімн. Причому гімн і тут втілений церковнослав'янськими літерами. У куток вікна виглядає в завіконня чоловік в рогових окулярах. Він робить це, трохи відкопиливши штору. Тайком. На ньому блискучий в тих же променях костюм, синій.

Іродіада прикриває за собою двері. Від шуму людина кидає штору. Відділяється від вікна, напівстрибком.

– Що? Що, що Ви хотіли? – вимовляє він спішно. – Ви хто? Я слухаю. Говоріть!

Тепер Іродіада споглядає його анфас. Це немолодий вже дядько. Сивий. З розумними під скельцями окулярів очима. Без вусів. Але смужка від їх довголітнього знищення голінням вже засинявила. Йому пора на пенсію, вирішує про себе Іродіада.

– А чому так тихо? – посміхається вона майбутньому пенсіонерові. – І дітей не чутно?

– Вони замкнуті в класах. Вже дві години. Ми не випускаємо їх.

– Чому?

– Губернатора чекаємо, – відступив знову до штор вікна чоловік, – вже і голова СТОВ помчав йому назустріч. Та, – махнув він рукою, – говоріть же, що вам треба, і давайте, давайте на вихід.

– Ви знаєте, де Сидір?

– У столиці, – директор потягнув повітря ніздрями, шумно, – капусняк вичахає. От досада!

– Столиця велика, – задумалася вголос Іродіада.

– На Інститутській шукайте його. Він там в якійсь партії, опозиціонує. Ну, – протер дядько стілець, що стояв ближче до центру столу хусткою носовою, темно-синьою, – прощайте, красуня.

– Пробачите, – обернулася Іродіада вже біля розкритих нею дверей, – це губернатор розпорядився замкнути дітей в класах?

– Ні. Це наша ініціатива. Так би мовити, знизу.