Де ти, Сидір?

Де ти, Сидір?

Йти важко по глибокому снігу. Але йшла Іродіада. Від самої станції. Не близьким був її шлях.

Мороз кріпшав, день піднімається вище і вище до сонця. У його сяйві іскрилися дрібні, ще летючі, сніжинки. І цукровим блиском заманював простір. Поля, поля, поля. Там, в дальній ще перспективі, вже вгадувалися контури дерев. Вони називалися віковічними. Бо посаджені і виросли ще за Бутурліних. Саме на них орієнтувалася Іродіада, туди йшла. Там, в шматках графського парку, що ще залишилися, був спокій. Блакитні ялини панували над убогістю поля і балок. Іродіада ще в колонії читала, що в умовах низьких зимових температур ялина блакитна приживається погано, насіння майже не дає. Проте графським садівникам або їм самим повезло. Ці величні символи Північної Америки укорінилися на чорноземах України. І тепер вони підносилися, здавалося, метрів на тридцять угору. І тягнуло до них Іродіаду. Не менше, ніж до Сидора.

Ближче до дерев розчула вона голоси птахів. Їх було небагато. Але їх щебетання наповнювало її, Іродіаду, радістю. Від морозу щоки її рум'янилися. Не помічала вона своєї боротьби з снігом поля. Вона йшла вперед. Вона посувалася до мети.

Ах, ця Іродіада. Закохана, молода, красива.

Вона знову пригадала, як, поцілувавши Сидора, вона закохалася.

– І що таке в'язниця, – лоскотав її груди Сидір своїм неголеним «рилом», як він говорив, – видимість одна.

– Ну, скажеш, – посміхалася Іродіада гірко, – ти на волі.

– Я на службі. А це теж свого роду в'язниця. Тільки термін у мене коротший. Ось, залишилося півгода.

І Сидір був правий. Через 173 дні він пішов на дембель. І слід його загубився…

І ось тепер Іродіада його шукала. Слід Сидора вів у село Таганча. Тут він народився, звідси був узятий до служби. Сюди, напевно, і повернувся.

У відсидці перечитала закохана зечка все про Таганчу. Її втішало чтиво. Хоч би і таким чином вона трималася за Сидора. А Сидір відмовчувався. Ані листа, ані звісточки. Втім, нашіптував їй хід днів і ночей, чоловік і повинен бути таким. Незалежним.

А яким славним було те сіло Таганча! Саме його татарська назва – «триножник». Нагадувало їй стільчик-табурет її дитинства… Колись володіли тим селом графи Бутурліни. А останній з них прославився ще і сонетами.

Через тюремний інтернет роздобула вона і вірші. Два рядки яких запали їй, як мовиться, у душу:

Серце, от бідне серце втомлене,

Що ж ти рвешся, прагнучи сподівання?

Іродіада вже дісталася до перших дерев. Вони протягнули їй свої лапи. Обліплені снігом і визолочені сонцем голки. Сріблясто-сірі, голубувато-сірі, голубувато-зелені. Колючі, але такі милі. Як неголені щоки Сидора.

Поволі в гілках зітхав вітер. Панувала тиша глушини, в якій люди і роки потрудилися над деревами. Колись їх рівні ряди, по обидві боки старої дороги, порідшали. У деяких відпиляні верхівки. Від того їх стовбури скривилися, а нижні суччя, криво звисаючи, впали на сніг. Однак ще були тут красуні. Їх крони скребли небо, і віти, спочатку горизонтальні, вище вже звислі, обсипані снігом, утілювали казку.

Долі, на снігу дві шишки. Їх колір міняється на сонці: від червонуватого до фіолетового. Обидві шишки зрілі. З однієї випало насіння. Чорне із світло-коричневим крилом, довгим...

«Природа і є проникнення в закони простору, – думала Іродіада, зачарована, – вона навіть відучує людей від дошукування причини і внутрішнього зв'язку речей. Тому – що це так просто… І ніякими потугами я не в змозі напружити свою пам'ять так, аби втримати все це…  Чудо, якому порівняння немає. Хіба що Сидір».

І не відає Іродіада яка вона зараз красуня. Бо стоїть вона тепер найближче до ідеалу, якому одвічно, як писав Кант, властива краса. А краса і є об'єктивний сенс, що позначає довершене об'єктивування волі на вищому ступені її пізнаваності, – констатував Шопенгауер.