Запах конвалій і ладану

Запах конвалій і ладану

Коли Іродіада народилася, плакали слов'яни. Тремтіли німці. Бентежилися китайці. Бо зима в той рік видалася люта. На просторах Євразії гинула озимина. Падала худоба. Дули суховії, долаючи межі Гобі і гір Алтая.

Про народження в лікарні в таку погоду і думки не було. Бо ні дороги, ні засобів, ні сил. Брошенкою була породілля. У самому кутку хатини забилася вона. Від страху, болю і безнадії. Саме там і народилася Іродіада. У кутку. Мати померла.

– Дивна ця справа, – мовив слідчий Петренко, розгортаючи довідку про звільнення. Папірець  складений вчетверо. Він пом'явся. Видно, довго його тягали в кишеню та з кишені ватника. Але виглядала довідка охайною. Ні плям, ні загинів на ній.

Почухав сивіючу маківку свою Петренко. Повів плечима, неширокими. Щулився. У відділенні № 7 ще не топили. Не топили і в лікарні №3, і в диспансері №1.

– Дивна ця справа, – повторив знову слідчий, – ось топлять вже в міськвиконкомі.

– І в податковій, – подав голос з кута молодий сержант, – теж топлять.

– Там топлять всіх, – пожартував Петренко, перетворившись з сивого дядька в просто сивіючого рано хлопця.

І тут Іродіада вимовила:

– Ці чинуші втратять всяку силу і життя, і не дізнаються самих себе, коли їх перенесуть в тісне житло, під низьку крівлю їх вузьких, здавлених, товстостінних черепів, з-під яких видивляються тупі погляди.

– Бач ти, – підняв обличчя Петренко, і аж підвівся з свого кута молодий сержант.

Іродіада не удостоїла присутніх ні поглядом, ні продовженням репліки.

– Так …, – посміхнувся ще разок Петренко, – відкинулася? Надовго до нас?

Іродіада стояла перед ним. У повний зріст. 184 сантиметри. З непокритою головою, чарівною в своєму вилицюватому, але чудово виліпленому природою, батьками і долею обличчі. Їй було 32 року. З них дев'ятьи вона відсиділа. За статтею 115...

Волосся Іродіади колихалося навіть в прохолодній атмосфері відділення №7 крилом жарптиці. І воно, це волосся, виділяло запах конвалій і ладану. І запах цей прокрався до серця Петренко спокусою і підбирався вже до сержанта. Саме тому Петренко і підвівся, а сержант витріщився на звільнену у всі свої сірі і захоплені очі.

Накинута на плечі, поверх ватника, квітчаста хустка робила Іродіаду такою, що зійшла з якоїсь відомої картини. Але з якою саме, ні Петренко, ні сержант не відали.

–Ну, – подав ксиву Іродіаді вже спокушений слідчий, – не хочете відповідати, і не треба. Дізнаємося самі. Бо, вам – молодим, як мовиться, скрізь у нас дорога. А людям похилого віку, – він знову посміхнувся і помолодшав ще на пару років, – в-і-здє у нас почьот.

Коли закрилися за тією, що вийшла двері, Петренко всівся за свій стілець. І постарів.

За вікнами, куди дивилися його і очі сержанта, лютував вітер. Він квапив сніжний прихід. Десь там, за стінами домищ багатоповерхових монстрів, що похнюпилися, вже давно замерзнув Дніпро. За Дніпром покрилися памороззю степи і ліси. По селах встали колом колії роз'їжджених в бездоріжжя грунтових доріг. І куди тепер попрямували стопи отпущєнки Іродіади, обидва не знали. Адже вона шукає в житті тільки своєї дороги. В крайньому випадку, ще і всього того, що може коли-небудь стати її дорогою. Але не дорогою ради топографічних заміток, в широкому сенсі цього слова, бо, як казав один розумник, на споглядання самого життя «як такого» вона не стане втрачати часу.

Любов до Сидора

Оскільки природі людини не дав визначення жоден філософ, Іродіада залишалася загадкою. Навіть для самої себе.

У ще молодому віці, відбуваючи термін, вона закохалася в конвоїра. Звали його Сидір. Він виглядав стовідсотковим розумником. Носив окуляри і читав книжки.

І не стерпіла одного разу Іродіада. Запитала, проходячи повз нього з примруженими очима, немов намагаючись прочитати здаля:

– Цікаво писано?

– Це моральний постулат Канта, – підглянув на неї поверх окулярів Сидір.

– Ти що, короткозорий? – посміхнулася вона.

– Ні, – поправив він окуляри, – очі у мене нормальні, ось руки короткі.

– А навіщо вони тобі? – перейшла Іродіада на сміх.

– Тебе б обійняв, чучелка неосвічена.

– Хіба? – підняла вона брови і заграла жовнами здивованого лиця. – Я десятирічку в селі закінчила. Читати умію і писати, навіть без помилок.

– Як не розмішуй грязь, – звузив і свої очі за очкастими скельцями Сидір, – буде грязь. А ти, дєтка, скоїла злочин, так зроби добру справу на противагу цьому. Сидіти-ж тобі ще ого-го. Узялася б за читання. Подумай сама: зростання над собою – або стагнація і смерть.

І чарівна, як живописне сновидіння, зникла Іродіада з очей Сидора.

Похмура і таємнича сила слів його зачарувала ще і розум Іродіади. Бо так діє мудрість, нехай навіть і вичитана з книг, на неосвіченого обивателя. А Іродіада була такою. Їй стало ніяково. Вона навіть забула про свою красу. Забула і про ті насмішки, якими зечки одаровували конвоїра Сидора. «Бач, – пересуджували вони, – ім'я чувальне. І сам він мішок-мішком. І гімнастерка на нім допотопна, задрочена. Не затисне, не залапає. Інтелігент нещасний.» Далі йшли нецензурні порівняння Сидора з іншими предметами жіночої гігієни...