Ірод

Скільки там існує смертних гріхів? 5? 10? 20? Байдуже. Адже зараз я скою один із них. Один із тих страшних гріхів, і напевно, потраплю у саме пекло. Але воно того варте. Прямо зараз я вб'ю людину.

Руки невгамовно трусяться і міцно стискають пістолет. Холодний метал впивається в вологі пальці. По обличчю стікає піт. А він стоїть навпроти мене і теж тремтить. Його обличчя сповнене страху, а очі то і діло спускаються до вогнепалу.

...Эти люди тебе не семья...

Звичайно, цей ірод бачить, що я налаштований серйозно, і починає щось белькотіти, виправдовуючись. Не хоче вмирати, нелюд. Він намагається виправдати себе. Нібито те, що зробив він можна виправдати. Ні. Ніколи.

...Они моя семья!..

Я помщуся йому за все те, що він скоїв. Він заплатить за все. Нехай я і потраплю у пекло за вбивство. Нехай я і стану страшним грішником, про якого мені в дитинстві читала бабуся й намовляла «Васильчику, пам'ятай: людяність — перш за все». І я досі пам'ятаю. Вбивство це жахливо. Це страшно. Але саме це вбивство того варте. Адже він на це заслуговує. Він заслуговує на смерть. Ірод!

...Запомни: с этого момента они тебе никто...

Серце шалено калатає і відгукується десь у скронях. Такий скажений звук.

Мені ще давно слід було його вбити. Ще тоді, коли він здав НКВС усю мою сім'ю. Це він їх убив. Він не людина, він — чекіст. Він — вбивця. Хіба я не маю право вбити вбивцю? Адже через нього я втратив найдорожче, що мав — свою сім'ю.

...Они не могут быть мне никем! Они мои близкие люди!...

Спочатку він здав мого друга Степана. Людину, яку я знав з самого дитинства і сміливо міг приписати до своєї родини. Він якимось чином винюхав, що декілька років тому мій друг під час страшного голоду допомагав сусідським дітям. А потім ще й примудрився звинуватити його у шпигунстві проти влади.

...Они тебе никто! Слышишь?! Никто!...

Степан до останнього мовчав, не зізнавався. Та й чи міг він зізнатися в тому, чого не робив? Як його там тільки не катували, адже віднині це стало офіційним методом... проте він мовчав. Гордо стояв на своєму. Але коли у кімнату завели його молодшу сестру Марійку — Степан у всьому зізнався. І нема вже ні Степана, ні Марійки, ні матері їхньої старенької, що все плакала і плакала за дітьми.

Потім цей нелюд взявся за мого брата. Все те ж звинувачення, все ті ж люди, все ті ж методи. І знову сльози матері. Гіркі сльози жінки, яка втрачає дитину на своїх очах, доки Левко заспокоював її як міг. Я дивився у братові очі, і все що я бачив там — втома. Він не виправдовувався, адже знав, на прикладі Степана, це ні до чого не приведе. Мати все плакала, і плакала, і знову плакала...

А той ірод посміхався. Він радів. Радів тому, що коли закінчилися справжні злочинці, він хапав звичайних людей, аби тільки виконати план.

Але моєму братові «пощастило» більше. Його не планували розстрілювати, а лише вислали на залізницю до Сандармоха на невизначений термін. А ось потім плани змінилися. Його, та ще мільйони таких самих людей розстріляли. 

...Они все — контрреволюционеры, преступники! И благодаря ..., они понесут за это соответственное наказание...

Спочатку ніхто про це не знав і навіть не здогадувався. Приховували. Незабаром правда спливла назовні. І тоді через того ірода сталося те, що стало останньою краплею. Серце моєї мами не витримало. Вона померла, дізнавшись про смерть молодшого сина. І, крім неї, у мене не залишилося нікого. Зовсім нікого.

Мої маленькі брат із сестрою — Оленка та Андрушка — померли від голоду разом з бабусею. Мій вірний і єдиний друг був розстріляний. Така ж доля чекала і ще однієї важливої людини у моєму житті — Левка. А коли померла мама, я залишився зовсім один. Я дивився в дзеркало навпроти себе і не міг повірити, що це все сталося саме зі мною.

Людина, у якої були такі великі плани на майбутнє, зараз сидить у порожній квартирі і дивиться у своє відображення, наче божевільний. Мабуть, я і справді божевільний, адже все, що спало мені на думку — це вбити його. Вбити людину. Хоча ні. Він же не людина. Чекісти не можуть бути людьми.

Спогади затуманили мій розум, але я струснув головою, відганяючи їх. І навіть зараз, дивлячись на цього нелюда, я все одно бачив перед собою заплакані очі матері, як дивилися на мене втомленим поглядом. Її очі здаються прозорими, і вони дивляться кудись далеко, ніби крізь мене. А по щокам капають сльози... Матусю, не плач... Чуєш? Мамо! Мамо не плач! Матусю... моя рідна матусю... я помщуся за тебе. І за тебе, і за Левка. За всіх. Я тобі присягаюся.

...Запомни: здесь нет жалости! Её быть не должно...

Я підняв пістолет і направив його йому прямо у скроню. Але душогуб не припиняє спроб знову виправдатися. Заїкається, але виправдовується... Знову і знову... Шукає виправдання своїм вчинкам. Проте його не слухаю. Ці слова настільки порожні, що я їх просто пропускаю повз вуха.

І, нарешті, спітнілими пальцями, я натискаю на гачок. Але замість переможного тріумфу я розумію, що направив пістолет не йому в голову, а самому собі. Бо я і є той ірод. Я — не людина. Останнє, що я чув — гучний вистріл собі прямо в голову.

...Благодаря кому? Благодаря кому это всё?...

...Благодаря тебе...