Третя частина

***

Мене павуки повністю ігнорували, ніби й не було.

На всій поверхні імпровізованого стадіону снували дрібні павукоподібні роботи. Вони оглядали ракетні установки, змащували щось обмацували своїми гнучкими маніпуляторами. Мій робот тим часом протирав механізм висування основного випромінювача лазерної установки. Дивувало, з якою акуратністю і навіть ніжністю він це робив.

Я не втримався, і коли він опинився біля мене, постукав кісточками пальців по залізному корпусу. Спершу він ніяк не відреагував. Я знову постукав. Камери на гнучких маніпуляторах повернулися на мій бік. Кілька секунд він вивчав мене. Потім відірвав від поверхні одну з ніг маніпуляторів і торкнувся мене. Мене струсило, ніби я сунув палець у розетку. Поки я приходив до тями, він відійшов убік і змащував механізм утримання плити.

Як так повне ігнорування. Від мене просто відмахнулися як від настирливої мухи. Адже він точно вважає мене місцевою формою життя, яка не становить жодної небезпеки. Тому й уваги не звертає. У голові з'явилася авантюрна ідея. Я знову наблизився до робота і вже кісточкою пальця простукав по його корпусу морзянкою примітивну формулу, два плюс два дорівнює чотири. Наскільки добре мені це вийшло, я скоро побачу.

Робот знову завмер, його камери повернулися до мене, але тепер маніпулятор, через який проходив струм, він не піднімав. Камери дивилися на мене, не рухаючись кілька хвилин. Нічого не придумавши кращого, камінцем я на броні подряпав три плюс три шість. При цьому розкришив об тверду броню невеликий камінь, що завалявся у мене в шкіряному мішку. Камери повернулися, і деякий час вивчали мої витівки. Мабуть не побачивши нічого цікавого, робот повернувся до своїх обов'язків і знову дивився на процес закриття бронеплити. Після того як плита стала на місце, він з кількома іншими роботами зник у своїй ніші, плита їх приховала. Регламентні роботи добігали кінця. Хвилин за десять на поверхні не залишилося жодного робота. Почувся пуск чергової ракети і високо в небі розквіт феєрверк вибуху. Чергового розвідника гусидів було знищено.

Я був у легкому шоці, вдруге робот точно мене зрозумів. Він розглядав мої витівки. Адже наступних регламентних робіт я можу не дочекатися тут нагорі. Продуктів у мене залишалося на півтора дні, із жорсткою економією на три, а потім?

З тяжкою головою я сидів посеред стадіону. Чому не використав вибухівку? Тому що внутрішній голос мені говорив, «ти вчинив правильно, утнути останню житті дурість завжди спієш». А так мене не чіпали, навіть проігнорували. Стало прикро. Мене розумну істоту проігнорував простий механізм, робот. З досади я тицьнув кулаком у плиту.

Ніщо не минає безслідно. Ближче до вечора бронеплита поряд зі мною знову почала зрушуватись. Але з отвору з'явився не робот ремонтник, а іншої конструкції і більших розмірів. У нього було лише шість ніг маніпуляторів і лише одна камера на гнучкому тросі, але більших розмірів. Вона, як величезне око, височіла над роботом. Він мав довгасту форму і на верхній частині в голові, якщо вважати головою місце прикріплення камери, два маніпулятори з декількома гнучкими тонкими пальцями. Він наблизився до мене майже впритул, і камера мовчки дивилася мені в очі. Неприємне та жахливе враження, але я витримав. Потім поліз у речовий мішок, дістав звідти вибухівку, акуратно поклав на бронеплиту. Вказавши пальцем на вибухівку розвів руки, зображуючи вибух. Жест доброї волі здався в цій ситуації дуже доречним. Робот акуратно взяв маніпулятором вибухівку, довго й уважно вивчав. З отвору з'явився робот ремонтник із невеликою ракетою на спині. Перший робот наблизився до ремонтника, вільним маніпулятором відкрив відсік на спині робота, засунув туди палець і вивудив трохи рідкої паскудної в'язкої рідини. Цією рідиною намазав верхній край ракети та приклеїв до нього вибухівку. Плавності рухів робота позаздрив би будь-який фокусник. Ракета зашипіла, повільно відірвалася від спини робота ремонтника і, набираючи швидкість пішла вгору. Кілька хвилин було тихо. Робот ремонтник зник у ніші.

У космосі на мить засяяло рукотворне сонце. Перший робот знову повернув до мене камеру. Нині вирішувалася моя доля. Простягнувши до мене один зі своїх маніпуляторів, він пальцем зробив знак слідувати за ним. І швидко побіг по поверхні стадіону. Трохи не дійшовши до спуску передньої частини, він зупинився. Бронеплита почала йти убік, і відкрився новий прохід. Я зазирнув униз. Вздовж стіни вниз спускалися справжні щаблі. Серце мало не вискочило з грудей. Мене зрозуміли та визнали. Що там унизу невідомо, але мене визнали. Тим часом робот спритно почав спускатися всередину. Я поліз за ним.

Коридор, яким ми спускалися, висвітлювався і ставав темним у міру нашого наближення та віддалення. Жодних ламп як таких не було зовсім, самі стіни коридору ставали світлими. Подорож наша тривала приблизно двадцять хвилин. Нарешті щаблі закінчилися, і ми опинилися на невеликому майданчику перед дверима. Півметрової товщини двері пішли убік, і ми опинилися в крихітній кімнаті приблизно три на чотири метри. Частину кімнати займало звичайне одномісне ліжко саме мого розміру. Частину кімнати прозора перегородка щось відгороджувала, як мені видалося санвузол. І частину займав величезний термінал-стіна комп'ютера із кріслом. Поки я оглядався, робот непомітно зник, двері-плита стали на місце. Мене залишили наодинці. Ліжко, крісло, термінал комп'ютера на пів стіни чомусь без клавіатури, можливо з'єднувавсь напряму з біополем користувача. І саме необхідне — санвузол з душовою кабіною, ось що треба зараз, все інше потім. Залишки одягу впали на підлогу, почалось освоєння душової кабіни тисячолітнього віку. Стулки закрились, простір кабіни заповнивсь паром з дивним запахом, який з часом осів на шкірі перетворившись на мильну піну. Звідусіль вдарили струмені води по колу змиваючи з тіла миючий засіб, потоки теплого повітря висушили тіло. Стулки відкрились сповіщаючи про закінчення процесу. Очікування якогось фантастичного дійства змінились розчаруванням, звичайний душ.