Друга частина

***

Я стояв біля робота, а далі... Дурніше положення важко було придумати. Стільки подолати труднощів, потім стояти біля підніжжя величезної скелі, яку називають терійським роботом, і не знати, що робити. Становище можна було назвати дурним, якби воно не було таким трагічним. Не ввійду в контакт, трьох друзів буде страчено. Загину, їх все одно стратять. Як я зможу знищити голими руками скелю, коли ядерний вибух тільки зміг злегка оплавити поверхню, не завдавши істотної шкоди монстру. Недарма давня нація, яка поставила тут цього монстра, могла бути спокійна. Навіть після минулих ста п'ятдесяти тисяч років не знайшлося гідного супротивника, здатного помірятися з ним силою. На що розраховував генерал, відправляючи мене сюди.

На диво? На передчуття?

Він нічого не губив. Випробувавши всі можливі способи знищення монстра, і втративши кілька десятків висококваліфікованих військових фахівців та безліч одиниць найсучаснішої військової техніки, гусиди визнали робота їм не здолати. І лише маніакальна завзятість генерала не могла змиритися з фактом. У хід уже пішли способи які не піддавались здоровому глузду. Один із них відправити напівголого мілутіанина, знищити вічного робота. Більшу дурість важко було вигадати. Але генерала це не бентежило. Можливо, ця завзятість поступово перетворилася на розвагу. Розвага живими фігурами, якими на даний момент виступали мілутіани. І мілутіанин стояв біля робота і зважував, скільки йому та його друзям залишилося жити. А те, що їх знищать, не залишалось жодного сумніву.

Дві опори близько п'ятдесяти метрів у діаметрі кожна, монолітом вросли в землю. Покриті двометрової товщини лускатою бронею, оплавленою та порізаною численними борознами та раковинами, вони колонами йшли вгору. Від незліченних попадань ракет, лазерними атаками і енергетичною зброєю, вони набули вигляду величезного каменю, що мільйони років піддававсь руйнуванню, але так і не зумів розсипатися. Здавалося, вони назавжди вкоренилися на цьому місці. Деякі повзучі рослини використовували їх як зручну опору свого просування до сонця.

Обгорілі стовбури віковічних дерев вказували на недавній катаклізм у підніжжя цих скель. Однак природа брала своє, молода поросль завойовувала простір удобрений попелом. Навколо опор робота утворивсь зелений підлісок щедро политий недавніми дощами. Природа буяла. Навколо скелі бродили дикі стада ахітарів, які мирно паслися час від часу розмахуючи довгими хвостами, відганяючи надокучливих комах. Тільки вожак був на сторожі видивляючи хижаків. Вдалині бовваніли товсті спини бохутів багатотонних травоїдних тварин. На товстій гілляці зломленого навпіл, але вцілілого в вогні дерева, відпочивав аклав, хижий звір гроза ахітарів та менших за розміром тварин. Повітря наповнювалось різно звучним співом пташок. Рай земний, ось чому гусиди так завзято хотіли прибрати монстра. Він не пускав на планету жодних великих космічних кораблів. Тільки маленькі човники на одну дві особини мали можливість проникнути на планету. Такі бляшанки він не вважав загрозою.

Все говорило про те що робот незчисленну кількість десятиліть стоїть на цьому місці без руху. Не було й натяку, про якусь активність робота.

«Може, закінчився енергетичний ресурс», легкою хмарою надії промайнула думка. Завтра це стане відомо. За домовленістю з генералом, завтра буде запущено безпілотного розвідника у бік робота. Пасивне спостереження за роботом не виявило жодного сканувального випромінювання. Робот перебував у стані спокою.

Чи спокою? як дитина я задер голову, вгору розглядаючи навислу наді мною скелю. Десь там, у висоті у сферичному тілі робота знаходився його головний мозок. Комп'ютер, що само-навчається тисячоліттями, який став інтелектуальною особистістю усвідомивши своє Я, з величезними накопиченими в собі знаннями знищення, руйнування та захисту. Захисту планети на якій перебував.

Завдання полягало в тому, як до нього дістатися, як потрапити всередину робота і протягнути туди туанідову вибухівку. Ще з орбіти мені показали найбільше пошкоджене місце робота. Дістатися та закласти вибухівку у внутрішню порожнину робота. Сили вибуху має вистачити, щоб зруйнувати робота за умови, якщо вибухівка буде закладена між опорою та тілом робота у найслабше місце. В одному місці там була глибока тріщина. Мабуть, отримана від термоядерного вибуху. Заклавши туди ще кілограм вибухівки, відбудеться вибух в еквіваленті ядерного вибуху. Ніщо не зможе встояти після такого вибуху. Потоптавши трохи біля опор робота і не побачивши більше нічого цікавого, я почав сходження на «скелю». Аклав з цікавістю спостерігав за твариною яка почала лізти на скелю. Однак повний живіт м'яса від з'їденого недавно ахітара, хилив хижака на сон. Тварина положила голову собі на лапи і заснула. Обід невідомою істотою яка незрозуміло з якого дива полізла скелю, відкладався.

Напрочуд сходження виявилось не складним. Спочатку мені допомагали рослини що плелись. Вхопившись за їхні товсті нитки стебла, я зі спритністю мавпи-початківця поліз нагору. Після півсотні метрів нитки стали настільки тонкими, що вже перестали служити надійними сходами. Але ноги робота були настільки вищерблені і чим вище, тим більше, що можна було навіть у деяких місцях стати двома ногами.

Труднощі почалися, коли я нарешті дістався еліпсоїдного тіла. Воно звисало над опорами величезним каменем. І як на зло знизу захисні плити були досить гладкими, начебто тут зробили ремонт. Дістатись щілини видимій з орбіти, виявилось неможливо. Плити навколо неї були відреставровані та гладкі. Сама щілина залита якоюсь речовиною. Ідея попасти всередину крізь щілину, відпала. В результаті я застряг на сто метровій висоті, і з жахом зрозумів, що вище піднятися не зможу, а спуститися вниз, не було сенсу. Але, як кажуть, безвихідних положень не буває і, відпочивши на невеликому майданчику під еліпсом, я поповз вузьким виступом уздовж ноги робота. Обірвавши в кров пальці я дістався внутрішньої сторони опори. Тут пошкоджень броньованих плит було менше, зате в одному місці я виявив лунки для пальців відлитих просто в броньованих плитах. Лунки в плитах від внутрішньої частини тіла йшли нагору, стало ясно, вони зроблені спочатку. Лише незліченні пошкодження їх приховували. З'явився шанс вибратися на вершину робота. І через три години я вже задоволений своєю невеликою перемогою сидів на вершині скелі. Як із хмарочоса я споглядав чудову панораму. Навколо куди вистачало око, буяло море зелені. За кілька кілометрів виднівся великий купол споруди, яку захищав робот. Мирна картина ландшафту, що відкрилася, на деякий час змусила забути про обставини, що змусили мене тут опинитися. Як хотілося все забути, розтягнутися на шорсткій поверхні та заплющити очі. Нічого не заважало, я ліг відпочити. Сонце наполовину вкрите багряними хмарами сідало за обрій. Моя перша ніч на даху світу, який називався терійський робот. Усього чого я зумів досі добитися це на нього піднятися. Невелике досягнення. Але поки що й цього достатньо. Я заснув. Не знаю, скільки я проспав, але коли розплющив очі, сонце вже високо висіло над горизонтом. Шорстка поверхня плит нагрілася під сонячним промінням і випромінювала рівне приємне тепло. Кілька ящірок за кілька сантиметрів від мене приймали сонячні ванни. Трохи віддалік десяток невеликих пташок грілися в ранкових променях сонця. Навіть побачивши мене, що підняв голову, вони тільки скосили своїми червоними очима і залишилися сидіти на місці. Їх більше займав великий схожий на орла птах, що кружляв в височині. Мирна картина, що відкрилася погляду, не завжди була такою, ще три десятки років тому в період найбільших боїв тут була вигоріла пустеля. Але природа Айстри швидко відновила рівновагу. Перші пагони рослинності вже з'явилися за рік після боїв. А через кілька років зелений килим повністю накрив шрами. Зараз з висоти пташиного польоту виднівся один мирний пейзаж. Відкрити б тут ресторан та назвати його «На голові Терійського робота».