Розділ 8

Розділ 8

Ми знову відхилились від теми роботи, але яка різниця? Адже життя ж не тільки з неї складається, так?

Поки я працювала на тих роботах, що ви вже знаєте, то мало що бачила в цьому житті. Після звільнення з «Недалечко» по ряду причин (з 18-го розділу ((плюс я тоді хотіла почати вивчати журналістику, бо мене цікавила ця тема + я люблю писати)), я вчила все, що вважала потрібним для ЗНО і паралельно підшуковувала нову роботу.

«Розвідка» (а це моя сестра, хто ще не забувJ) працювала невтомно і на той момент вже знайшла нову ціль (роботу)  – «За пазухою». Так називався магазин на Личаківській, де, насамперед, вже працювала наша мама якийсь час (мама вже також поміняла багато робіт), поки не пішла в декрет (на той момент вона вже була одружена з новим чоловіком). І де моя сестра зараз працювала, на той момент – вже адміністраторкою. Вона завжди мала до того хист, хоч і довчилася на юриста, та в сфері продаж завжди добивалася з найменшої до керуючої посади, завдяки своїм здібностям.

«За пазухою» на той момент не було вільних вакансій, але скоро мала звільнитися, адже ще одна працівниця – продавець-касир, мала іти у декрет. (Місце було настільки хорошим, що йшли звідти працівниці лише у декрет ;) )

Отже потрібно було «пересидіти» десь місяць-два, щоб потрапити туди, а отже я пішла шукати іншу роботу.

В пошуках, поступово я відмовилася від цілі йти «на журналіста», адже розуміла, що не потягну навчання і роботу на собі одночасно, бабця по маминій лінії, з якою я тоді спілкувалася відмовилася мені допомагати, тож я махнула рукою на цю ціль.

– Отже не доля, – подумала я. – Не так вже мені і потрібна ця журналістика…

Згодом я знайшла роботу в центрі Львова, поблизу оперного, повівшись на оголошення про хорошу на той момент зарплату – шість тисяч гривень і місце продавця-консультанта у «б’юті» магазині.

Робота там одразу не задалася, бо в перший день мого стажування пропало світло, а на комп’ютери в торговому залі було здійснено хакерські атаки. Не знаю в якому порядку це було, можливо, спочатку пройшла атака, а тоді пропало світло? Не знаю, адже я прийшла вже по закінченні цього балагану і була відправлена «по домах» разом з іншими працівниками.

Іншими днями робота йшла вже добре, своїм ходом і я навіть почала в чомусь розбиратись в цій «б’юті» індустрії, та коли настав день зарплати…

Загалом вияснилось, що на тій роботі заробити можна було лише МАКСИМУМ 6000, а не від шести тисяч, як писало у оголошенні. Тобто проста «замануха», що і підтвердили і всі інші працівники того магазину.

– Як би ти не старалася: консультувала, продавала, брала додаткові зміни – більше ніж шість тисяч гривень тут заробити не ре-а-ль-но, – по складах проговорила колега продавець і вже тоді я остаточно і переконалася в правдивості свого висновку.

– Ну що ж, – подумала я. – Все-одно варто було спробувати і в такому місці попрацювати J … Та і в «За пазухою» вже з’явилося вакантне місце, тож прийшов мій час звільнятися, чемно відробивши два тижні і йти працевлаштовуватися на нове місце!

***

«За пазухою» мені подобалося працювати, адже пропрацювала я там 11 місяців.

Роботодавці дотримувалися своїх обіцянок, вчасно виплачували заробітну плату, видавали премії і на свята дарували подарунки. Касири працювали 2/2 з восьмої години ранку до десятої вечора, як і в «Недалечко», та працювати тут було комфортніше.

Адже касирів тут було двоє і ми могли ділити обов’язки:

Хтось фасував печиво, а хтось відпускав покупців за касою. Коли їх було багато, то долучався і «фасувальник», чи адміністратор. До речі, була зручна кнопка виклику адміністратора, охорони чи другого касира, якщо того не було за робочим місцем і на відміну від «Недалечко» в якому ця кнопка також була, вона працювала! Так, в «Недалечко» економили на цьому, не дозволяючи використовувати кнопку, бо другого касира не було на зміні, а лише адміністратор, але, якщо ти таки наважишся викликати його, то здивуєшся, адже кнопка не працювала, про що керівництво прекрасно знало…

«За пазухою» ти дійсно був за пазухоюJ Ти спокійно міг привітатися до власника чи власниці мережі, котрі не задирали носа і пригощали нас, простих працівників, мандаринками чи іншими смаколиками, наставляли і мотивували усіх моїх колег всіма можливими способами. Тож, навіть, якщо ти виходив на заміну у інший магазин мережі, який знаходився там, «де чорт каже добраніч», то знав, що можеш приїхати пізніше початку зміни і поїхати раніше закінчення, адже все-одно години, потрачені на дорогу, зарахуються в робочі, а кошти, потрачені на неї ж, повністю тобі компенсуються.

Так, робота була шикарна, якщо можна так виразитися. Звичайно, бували різні моменти: робочі і ні, котрі інколи вибивали з колії, але таких було меншість, тож працівники були дружні і розуміючі, підтримували один одного, веселили і ставали друзями.

Чому ж я тоді звільнилася? Що ж такого могло статися, що захотілося покинути це «райське» місце?

***

А сталося ось що…

Вони… Нові працівники! Вони сталися на мою голову і голову усіх інших працівників!

Сімейна пара, з вигляду веселі, добрі і товариські, насправді з посмішкою і жартами творили свої «брудні» діла просто перед нашими носами!