Розділ 2

Розділ 2

Перша робота.

 Я трохи спробувала допомагати моїй сестрі в її роботі і мені вже набридало займатись лише навчанням. (Взагалі – по життю, я – багатозадачна: можу одночасно їсти, дивитись серіали, малювати нігті і розмовляти по телефону, так, як і більшість дівчат ;) )Настало літо і у мене є багато часу, сил і бажання підзаробити, а це означає – пора на роботу!

На першу роботу мене взяли завдяки мамі. Це був ресторан японської кухні, в якому вона вже працювала на той час і моєю ціллю стала робота офіціантки.

Я прийшла на співбесіду і умостилася навпроти молодої дівчини, яка мабуть і була адміністратором. Вона спитала моє ім’я і вік.

– Мене звати Лорена, мені сімнадцять років, – з усмішкою і натхненням почала я.

– Все, не підходить, – спинила вона мене. –  У нас беруть з вісімнадцяти.

Я згадала коли в чотирнадцять мені не дали роботу промоутера в банку, бо брали з п'ятнадцяти і засумувала.

– Але… Моя мама працює у вас і мені сказали, що ви візьмете… – залепетала я геть розгублено, адже адміністраторка мала бути про мене попереджена.

– А, – знову перебила вона мене. – Ким працює і як звати?

Я їй відповіла і вона продовжила. – Зрозуміло.  Ну, тоді слухай: мене звати Галина і я тобі все розкажу, що стосується цієї роботи. Приходь у вівторок на восьму, відразу постажуєшся, буду я, або інша адміністраторка. Візьми з собою чорні штани і взуття – така вже політика нашого закладу, а все інше тобі видадуть.

– Добре, –  радісно прощебетала я і побігла додому хвалитися.

Ні чорних штанів, ні чорного взуття у мене не було, тож ми з мамою зібралися на базар. Повешталися трохи і забрели в сам центр Краківського.

– Хм, штани по 200-і гривень. Давай візьмемо тобі ще і джинси? – усміхнулася мама.

– Не треба мам,  – відмахнулась я, хоча мені також хотілося.

Зазвичай так і роблю, бо знаю, що у мами не так багато грошей і ще з дитинства рідко щось випрошую. Я ще пам’ятаю, як ми ішли з мамою за руку і я просила купити, то одне, то друге солодке.

– У нас немає грошей, – більше сумно ніж сердито відповідала мама і я більше не просила.  

Та тепер мама сама наполягла і я зраділа. Цей момент я також запам’ятала, бо я вперше міряла одяг прямо з манекена. Як досі 26-й розмір…

Ми купили і ці джинси, але ось взуття… Було надто дорогим. Недалеко від краківського є магазин вживаного взуття, тож ми попрямували туди і взяли, знову таки, дві пари, про запас.

Настав вівторок і я, при параді, попрямувала на стажування. При вході  зі всіма постаралась привітатися і познайомитися (звичайно, жодного імені я не запам'ятала – поганопам'ятна J ), а потім сіла на гостьовий диванчик, чекаючи подальшого розвитку подій. 

В цей день я не одна прийшла на стажування, а із ще однією дівчиною, більшенькою (в сенсі – старшою за мене) і трішки повненькою Анею. Як з’ясувалося пізніше – Аня стажувалася на кухаря. …І більше я її не бачила.

Чи то їй не сподобалася робота, чи вона працювала не у мою зміну, але факт один – наші шляхи розійшлися.

***

Я стажувалася на офіціантку в доволі престижному і популярному ресторані, тож мала вивчити перечень правил, а точніше цілу теку. Якщо, ще про стандарт зовнішності і поведінки офіціанток я знала, то все інше точно не базується в уяві звичайної людини. Офіціантка мала знати: а) всі фрази і запитання, крім привітань, такі як « чи немає алергії на будь-які інгредієнти?», подаючи кожну страву мала сказати «ось ваші роли Касамбукі» чи «ось ваша таця нембулоських параклемсеків» (всі назви продуктів вигадані, але в житті вони не менш складні J). Після того як людина з’їдала КОЖНУ страву і офіціант прибирав КОЖНУ тарілку, то потрібно було спитати чи все сподобалося і якщо не сподобалося, то що саме. І зазвичай люди дивувалися цим фразам, відповідаючи щось типу:

– Ем… Та все добре…

«Дай вже спокійно посидіти, дістала» – подумки додавали вони. Хоча були і оригінальні люди. Наприклад: чоловік спортивної комплекції з золотим ланцюгом на шиї і кримінальною зовнішністю якось сказав, що йому таки щось не подобається.

– Що саме?  – стурбовано і навіть налякано спитала я, адже боялась, що мені влетить.

–  Спати хочу, – з байдужим виглядом мовив пан і позіхнув на останок.

– Ну, з цим я вже вам не допоможу, – з таємним роздратуванням посміхнулася я і продовжила роботу.

Так, таких типів на кожній роботі завжди вистарчає і цей, це ще квіточки. Бувають і ті, хто відчуває вседозволеність, адже знає, що працівник не може відповісти неввічливо, чи, тим більше попросити гостя піти, тому поводить себе, м’яко кажучи, не виховано, ображає працівника чи заклад. Було б добре, якби в трудовому кодексі прописали, що, якщо людина поводить себе некультурно, то працівник має право не працювати з таким гостем чи покупцем і попросити його залишити заклад.

Ех, мрії…

Що ж до самих аспектів, саме тієї роботи, то це ще не все, що потрібно було знати.

Б) Усі акції і сезонні пропозиції.