Розділ 1

Розділ 1

Ми переїхали до Львова утрьох: я, мама і старша сестра. Нам допомагали, приютили нас в одному з центрів допомоги сім`ям, дали кімнату, постачали продукти і було так спочатку три місяці, поки тривав суд і мама з татом розводилися, а потім ще три, поки нас не виселили. Ми боялися, що батько шукатиме нас і навіть, коли почули голос як у нього в сусідньому з нашим ліфті, то втікали з того місця, як ошпарені, просто, натурально, дра-па-ли!

В страху очі великі – так наче виражаються.

Отже: суд закінчився (тато на той час покинув дім і десь переховувався, адже на ньому все ще «висіла» права про доведення до самогубства),  я пішла у школу-інтернат, чому дуже рада, а сестра доучувалася на Юридичному вже у Львові.

Тепер мабуть буде зрозуміло, чому я була рада навчатися у згаданій раніше Львівській школі-інтернаті. Не знаю, як в інших, а тут, саме в цій школі,  діти були веселі, відкриті і дружелюбні. Я жодного разу навіть і не чула, щоб когось колективно принижували, дійсно з когось знущалися і тому подібне. Там я відкривалася, дружила, вчилася і почувала себе щасливо разом з іншими. Ту я взнала, що, виявляється – я досить весела людина! Я вмію жартувати, бути душею компанії і навіть фліртувати, жодне з цього я не знала сама про себе, тому і стало це для мене приємним відкриттям!

 В цій же школі я познайомилася зі своїми майбутніми найкращими подругами: назву їх Надія і Оксана. Після закінчення школи, саме з ними я ступила наступний крок до роботи – училище.

***

Училище – це окрема цікава історія.

Я, Надька і Оксана вирішили навчатися на Кухаря. Набір починався 1-го червня. Отже 9-та ранку і ми прийшли на співбесіду.

– Вибачте, але місць на кухаря немає, – з легким оскалом мовила жінка, яку я не знала. Я й досі навіть не пам’ятаю, хто це була. ( Хороша пам'ять на людей і обличчя - це також не про мене). – Але є місця на пекаря-кондитера і продавця, – чула я слова жінки через свої думки.

Ми з дівками порадились і вибрали…

Звуки барабанів…

– Ідемо на продавця!

«Ту-ду-ду-думц» – додали барабани і замовкли з питанням «чому?» На вустах моєї мами.

Тому, що дівчина з якою ми навчалися у школі, але не хотіли вчитися тут, вже записалася на пекаря-кондитера (мається на увазі дівчина з школи-інтернату).

– Потім можна буде перевчитися на когось іншого, – втішала себе я, – а ця професія буде про запас.

Про запас не про запас, але вчитися довелося. Вже пізно було шукати щось друге, бо у Львові на той момент ми не орієнтувалися, а це училище було найближче до квартири, яку ми вже знімали  (як я вже і писала, то з притулку, після закінчення основної справи, тобто рівно через шість місяців нас чемно попросили виселитися J ). Та і про запас же…

Чесно кажучи і в училищі я умудрилася отримати задоволення від навчання. Учні дружелюбні і не грубі, вчителі розумні, веселі і просто класні! Наприклад:

  Вчителька історії вміла цікаво розповідати про минуле і навіть такі деталі, де ніде більше і не почути. Вчителька математики до остатнього витягувала нам оцінки.  Вчителька літератури взагалі як дві каплі була схожа на персонажа однієї гри в яку я і зараз граю. Чого говорити, тільки про вчителя географії всі зараз згадують з усмішкою, такі анекдоти розказував, що й зараз сміюся. Отже всі вчителі, без виключення (навіть комірник, директорка і т.д), а також однокласники і всі учні (як би деколи не нервували) викликали в мене лише симпатію і я продовжувала насолоджуватися життям.

Я вдячна всім людям, яких там зустріла, всі вони додали в моє життя багато цікавого і зробили мене більш життєрадісною.

О, мабуть окремою увагою слід виділити і вчителів у  моєму селі, адже і вони цього достойні!

… Я їм дійсно співчуваю, бо,  як вони (може і не всі, але)  старалися нас чомусь навчити, та ми(учні) не завжди цього хотіли. Тим не менше – хочу подякувати нашим вчителям: вчительці математики – за цікаві уроки з плакатами, які вона сама малювала, віршиками, які вивчала і розказувала нам, навчаючи і смаколики, які давала в кінці уроку, намагаючись викликати у нас бажання вчитися. Окремо дякую найдобрішому класному керівникові і за сумісництвом вчителю фізкультури, в якого учениці закохувалися ще з часів моєї мами, хе-хе J.

Спасибі вчительці англійської мови, хоч вона і молода, але справлялася на відмінно і мені дійсно було цікаво на її уроках. А також, окреме дякую моїй першій вчительці, за безмежне терпіння і молодість, витрачену на навчання нас, телепнів.

Дякую і вчителю музики, який намагався витягнути з нас, безголосих (в музичному плані) співаків, які ще і слухом обдаровані, правильні ноти.

  Усім учителям низький уклін за витрачені нерви, час, бажання і роботу за копійки, задля моральності. Тричі вам Ура! Ура! Ура!..

(Чимось це СССР нагадує, ні?.. Хіхіх, що поробиш, люблю я самоіронію.)                                          

Але перейдемо далі, бо саму ж історію я б хотіла розповісти про місця праці і їх робітників!

***

 Почалася вона (історія усіх моїх робіт) ще тоді, коли я офіційно і не працювала ніде, а просто допомагала моїй сестрі з її підробітками і отримувала за це невеличкі презенти  – шоколад, морозиво, а іноді і пару гривень від старшої сестри Мар’яни. Бувало так, що я надто захоплювалася чи старалася на підробітках. Наприклад: коли сестра займалась волонтерством – я склала реп про ту дитину, на яку збиралися кошти і старалася підійти до багатьох людей зі словами – «Не бажаєте допомогти дитині?».