Передісторія

Робота, як життя Ідіота

Засновано на реальних подіях. Імена і назви фірм можуть бути змінені задля конфіденційності.

Сприймайте все з гумором і від мого імені, я не маю на думці когось образити чи змінити в очах інших людей, просто розповідаю, як я це бачила, себто «через призму моїх очей».

Також хочу висловити подяку:

 Моїй незмінній видавниці Лілії Стасюк за те, що підтримує починаючих (і не тільки) авторів на шляху до здійснення їхніх мрій і робить цей процес доступним;

Дякую моїй сім’ї і друзям, які дарують впевненість у собі і завтрашньому дні, підтримуючи мене в моєму письменницькому хоббі. Які настановляють і дають наснагу у написанні моїх праць – про фантазії чи спогади (як у моїх перших двох книгах) , та й усе життя в цілому (як у цій книзі), а також штовхають мене до самовдосконалення.

Дякую вам усім!

Передісторія

Моє ім’я Лорена. І в цій книзі я разом з вами хочу посміятися з проблем і випадків, які нам випадають в житті, на шляху до омріяної, чи не дуже, роботи.

Почнемо з того, що історія усіх моїх робіт була розпочата у славному місті Львові. Я в ньому не народилася і не тут проходило моє дитинство, але так сталося (так планувалося нагорі,  випала карта, склалися зорі, пукнув їжачок, чи, хто у що собі вірить), що уже 6 років я живу тут. Звичайно, я не сама сюди переїхала, бо на той момент було мені всього 14 років, а з мамою і сестрою.

 Мені здається, що, якби доля не закинула мене у Львів, то життя моє не було б таким, яким є. Насправді, за всім цим стоїть досить сумна історія, та, поки, не будемо про це. Як каже моя мама «все, що робиться – робиться на краще.»

У «старому житті» я мріяла:

«От виросту і стану відомою співачкою, чи письменницею і тоді всім докажу, що я чогось варта!»

Хибні думки – щоб бути щасливим, не потрібно нікому нічого доказувати. Головне вірити в себе, любити і поважати себе і рідних і щоб вони любили тебе і сприймали такою, якою ти є.

Щоправда, тоді я ще не знала такої правди життя, тому ходила з опущеною головою, була замкнута і сумна.

Співачкою я так і не стала, бо занадто боюся сцени, та і взагалі, коли хтось слухає як я співаю. Та й себе зі сторони не чую, мов «ведмідь на вухо наступив»J.

Письменниця? Чи, чому я так тоді думала? Просто з дитинства римувати і складати вірші було для мене легше будь-чого і, скільки себе пам’ятаю, мені це завжди подобалося. От,  що стосується чогось більшого, то над цим я почала задумуватися, коли побачила яким захопленим і щасливим виглядав тато,  коли писав свою книжку. (Тато взагалі в нас великий затійник – то пісні пише, то вірші, то казки, а ще чудово грає на гітарі і співає. Загалом – «і читець і жнець і на дуді гравець» J)

 І тоді я подумала – «Якщо тато може, то і я можу. Адже в книжках можна придумувати все, що захочеш і бути тим, ким захочеш. » Тож я взяла зошит і своїми каракулями почала виводити перші слова. (Почерк завжди був у мене не дуже ;) )

Але ж – я дитина і мені, окрім написання книг, хотілося ще й гратися, дивитися телевізор. Також були і обов’язки (які я не так старанно виконувала, як хотілося б): навчання і хатня робота. ( Плюс я дууууууже лінива J )Та і не кажу, що я завжди, все і ідеально виконувала, але все-таки… Я закидала цю справу з книгою, а потім знову бралася. Малювала ілюстрації і переписувала все начисто. (Через мій власний почерк, який іноді і сама не розуміла). Так,  робота над першою книгою затягнулася і закінчила я її аж у 2016-у році вже у Львові. І я навіть рада, що так сталося. Бо у старому, ще тому, наче і не моєму житті, я мабуть ніколи б її не закінчила…

В новому житті, як я це називаю, я з радістю перевелася у Львівську школу і довчилася там 9-й клас. Чому з радістю? Тому, що всі 8 років, які я провчилась у попередній школі, були, м'яко кажучи не солодкими. Мене не дуже любили учні, а точніше однокласники. Я краще вчилася, більше розуміла і… Була одним з тих козлів відпущення, які зараз (так страшно) називаються «жертвами булінгу».

 Заховані, а то і викинуті речі, обзивання, дражніння, навіть дрібні побиття – це, я  і ще декілька дітей у школі,  мусіли терпіти.

Звичайно, скарги вчителям іноді допомагали, але не завжди. Таким методом ти тільки накличеш на себе більше злості з боку однолітків, хто ж поважає скигликів? А давати решти я ще тоді не вміла, навіть словесної. За мене рідко хто заступався, та і була я «поза групою».

Ми всі знаємо, як діти діляться на так звані групи між собою і як буває непереливки тим, хто в ці групи не потрапив – так звані лузери, одинаки, вискочки, та, просто-напросто, будь відмінником і ти вже за бар’єрами звичайних середньостатистичних підлітків!

***

Звичайно, якби я тоді розуміла, як себе вести, чи мала сучасні навчаючі відео, то змогла б знайти собі друзів, але гордість і давні образи не здолати так просто. Це зараз мені легше знаходити хороші сторони людей, навіть проаналізувати моїх колишніх однокласників/однокласниць. Один з них, назвемо Вадим – любив дивитись аніме, був трохи замкнутим і так, він також був жертвою булінгу серед хлопців *бада-бумц* і ось вам друг за інтересами… Ха-ха, так, ви скажете «і де тут друг?», можливо важко його побачити, та ні насправді. Просто – я також замкнута, також люблю аніме і мангу і з мене також знущалися, тож ось вам вже дві невдахи, які б могли бути друзями!...