5

  Кожного дня я відчуваю якусь не заповнену частинку в своєму мозку, а точніше якусь не виконану дію, яка не дає мені спокою.  

 Знову. Знову я погано виконую свою роботу. Вічно вона не задоволена мною.  

 Добре. Добре, зараз я зроблю так як ти хочеш.  
Якраз потрібно давати їсти вечерю твоєму улюбленому собаці. Я жбурнув купу гострих риб'ячих кісток в його миску і почав спостерігати за його трапезою.  

 Він напав на їжу наче ніколи не їв раніше. Спочатку пес пережовував вже дуже добре, але згодом одна кісточка застрягла між стінками його тоненького горла. Дихання пришвидшилось, руки почали трястись – я дуже злякався, але не став нічого робити, просто спостерігав за всім, що відбувається.  

Через деякий час він більше не рухався. Його шерсть так гармонійно виглядала на фоні зеленої травички. Після цього сильного страху настала якась легкість. Нарешті це закінчилось.  

- «Потрібно десь подіти його маленьке тільце», - пробурмотів я собі під ніс.  

Я вже знав, що робити і вже знав хто мені з цим допоможе.  

На кухні було багато великих чорних сміттєвих пакетів, які стануть мені в пригоді. Схопивши один такий пакет, я відправився на вулицю до місця смерті бабусиного улюбленця. Легко перемістив тіло в його майбутній гроб і пішов до свого товариша.  

 Коли я прийшов, то він навіть не запитував, що сталося. Взяв невелику залізну лопату і ми швидко пішли до саду.  

Звичайно, що там вже не було нікого, бо це не та година для відвідувачів, тому й зайти туди ми не могли.  

Тоді я почав думати як пролізти всередину. Зверху ми б не вилізли, бо получили би багацько травм. Тоді друг запропонував копати під сітку. Ця ідея здалася мені дуже безглуздою, але він хотів, щоб ми закопали тварину як колись це робили в цьому саду.  

 Ну добре, я погодився з ідеєю копати ту ямку. Ми заміняли одне одного – це продовжувалось вже хвилин 50, час від часу пробували пролазити. Добре, що ми не великої тілобудови, інакше б ще три години тут копали.  

Ми робили все мовчки. Коли потрапили вже на територію, то товариш, нічого не скзавши, почав йти вперед. Він зупинився біля дерева. 

- «Ось тут копаємо», - сказав він.  

Час йшов не те довго, не те швидко. Один раз мені здалося, що він взагалі зупинився і чекає поки ми закінчимо поховання.  

Справу було зроблено! Ми ще трохи подивилися на зрушену землю і пішли на вихід до нашого тунелю.  
Через сильну втому ми вирішили трохи відпочити на горбочку. Тут вже розпочалася розмова, але ця розмова була про все на світі окрім того, що сталося сьогодні ввечері. Наче він розумів, що я не хочу щось пояснювати чи розповідати. Ще трохи часу пройшло за розмовою, а потім я пішов до хати.