Робота над помилками

– Так, маємо проблемочку… –  тарабанячи по престолу пальцями, сказав Бог. – Така гарна жінка. Таких майже й не роблять зараз… "В смислі, я таких рідко посилаю сюди останнім часом, – виправився він подумки, – не цінують їх".
– Ану, дайте мені її резюме, – тихо кинув він у молочно-золотистий туман.

На престол з нізвідки плавно опустилася блакитна папка-сегрегатор. Бог відкрив і почав швидко перегортати файл за файлом, поступово змінюючись в обличчі. Догортавши до кінця, Господь підняв почервоніле обличчя туди, де передбачалося бути стелі:
– Петюня! Ай сюди!

З туману опустився апостол Петро.
– Звали, Всевишній? Де в нас сталося?
– Сталося, Петюня, сталося. Син мій, коли тебе на роботу брав, що казав? Що все, що ти наваяєш на землі, я прийму тут без модерації, казав?
– Ну, казав… І шо?
– Та нішо! Ти б уже визначився: Симон ти чи Петро твердолобий. Ісусу ти, звичайно, друг, але істина дорожча. Жіночку профукали! І яку жіночку! Я її ще в минулому житті примітив, та не встиг нагородити, сама померла. Раптово. Сам не очікував.
– Господи… та хто така? З чого такий галаман зранку?! – Петро помітно захвилювався.
– Ти мене марно не поминай, поганець! – гримнув Господь. – Забув, з ким розмовляєш?!

Бочком присунувшись до престолу, Петро швидко злапав сегрегатор і переглянув вміст.
– Тю! І з чого ви ото вз'їлися? Нормальне життя в неї.
– Дивіться: батьки – пристойні, що все рідше й рідше, самі знаєте, норму урізали, а їй, вважай, за блатом перепало. Мізки на місці, гарна, хоч і не на мій смак, але заради справедливості визнаю. Знову ж таки, цицьки! Що, скажете, у багатьох є одразу і мозок, і цицьки? Отож! Освіта… Почуття гумору… Оптимізм… Віра у світле майбутнє… скрізь галочки стоять.
– Що не так?
– Все, Петрику, не так! – знову багровіючи, процідив Бог.
– Все! Напортачив, ти, Сіма, за всіма статтями! Не її це доля, розумієш ти це, ключник недороблений?!

– Не розумію. І розуміти не хочу. Діти в Африці голодують, в Америці – переїдають, програма планових воскресінь заморожена до ери Водолія, а Він мені – ой, я дико перепрошую! – Ви мені про якусь Ірину Олександрівну. Хай живе як живе. Я сказав.
– Шо-шо? Шо ти сказав? Шось я погано чую тебе останнім часом… – Господь загрозливо підвівся.

Петро сів.
– Де її сім'я, я тебе питаю? Сім'я де? Чоловік, добрий та забезпечений, де? Заблукав? Дочка, розумниця-красунечка, здорова та щаслива, де? Чому графа порожня? А будинок? А садок? Гойдалки старі де? А запах булочок із корицею вранці?
– Де це все, я тебе питаю? Чому галочка у графі «коньяк» із позначкою «якщо грошей вистачить»? А в кошторисі – 200 літрів! На місяць! Гаразд, з коньяком потім розберемося. Зараз виправлятимеш те, що тут наваяв.

– Ну, Господи! – занив Петро. – Ну навіщо все це! Не чіпав я ваш коньяк, мамою клянуся!

Відчувши, що жалісливість не працює, Петро пішов у наступ:
– Ну гаразд, хто мене здав? Хто такий правильний знайшовся, хто в нас не помиляється ніколи? А? Пашка, чи шо?
– Та який Пашка, окстися! «Зда-а-ав!»… Де ти такі слова береш, Сімо? Про Ангела-хранителя, мабуть, зовсім забув?
– А! Так от хто у нас змія підколодна… Доброчесний наш… Чистенький весь такий, біленький, мордяка накрохмалена… – Петро заводився все сильніше.
– Ти говори-говори, та не заговорюйся! – заревів Господь. – Тобі до Ангелів – як до того… як його… здається, Києва, – рачки! Вони свою роботу роблять як належить! І доказ цього – Ірина Олександрівна. Її Ангел уже сивий ходить від таких непоняток. Все сподівався, сам розрулить… А тут без Божої помочі не розібратися!

– Я їй вже кошеня-я-я-я-тко придивився, – продовжував скиглити Петро. – А де один – там і два. Вона добра, притулить, і не буде їй самотньо. А коньяк я поверну, чесслово! І подружку підгоню, теж незаміжню, от і для поговорити буде… Можна, я піду?
– Ні. – відрізав Всевишній. – Сідай, пиши.

– Шо писати?
– Долю переписуватимеш. А як ти думав? Кошенятком відбутися? За казенний коньяк відповідати треба!
– Долю? Всю долю???
– Ну, я тебе змусив би, звичайно, але без шкоди здоров’ю клієнтки не вийде. Аварії-амнезії там усілякі… Не можна. І так винні перед нею. Доведеться з завтрашнього ранку писати.
– Та пізно вже! Давайте краще кошеня, вони до 15 років живуть, а потім можна ще щось придумати.
– Пеца, не виводь мене.
– Гаразд, – буркнув Петро. – Диктуйте.

– Почнемо з підготовки. По-перше, гарний настрій. Без причини. По-друге, передчуття дивовижних змін. По-третє, нова сукня. Їй надзвичайно йдуть сукні, ти помічав? Пишеш? Пиши, пиши. У четвертих – змінити парфум. Нове життя – новий аромат. По-п’яте – випадкова зустріч. Чого ти ржеш? Ну, подобається людям слово «випадкова», так і на здоров’я! До речі, не забудь наприкінці «амінь» поставити, грішиш ти цим. Пиши далі. Не відволікайся. Чоловік новий, добрий, справжній. Таких ще в неї не було.
– Стривай, тут Син дзвонить…

– Так, Синочка, вже переписуємо… що? Та не звільню я твого Петьку, не переживай…

…Дзвінок будильника увірвався в ранкову тишу світлої кімнати.
Звичним рухом Ірина засунула будильник під подушку, не розплющуючи очей.
Їй так хотілося додивитися дивовижний сон… Щось там про долю, про ангелів та апостолів…
– Ні, не пам’ятаю, – засмучено подумала Іра. – Ех, гаразд…

Вона встала, відчинила вікно.
Теплий, майже весняний, вітер увірвався до кімнати…
Наповнив її свіжістю, прохолодою та… якимось передчуттям дивовижних змін.

Раптом з полиці впала блакитна папка-сегрегатор. Жінка здригнулася.
– Треба купити нову сукню, – сказала Ірина Олександрівна горобцю, що сидів на гілці. – І парфуми.
– Навіщо? – підозріло глянув на неї горобець.
– Не знаю, – знизала плечима Іра. – Але знаю, що треба.