Робота для відьом

Мені часто сниться один досить дивний сон, хоча я не любитель казок чи фентезі. Інколи, коли ночі особливо одинокі, а прожитий напередодні день був спекотним, я бачу її. Навіть не так — ЇЇ. Дівчина з довгим шовковим волоссям, спадаючим нижче тонкої талії, з білосніжною шкірою й холодними очима, колір яких я не можу пригадати.

Одягнена у блузку, з довгими рукавами і високим комірцем, та розкльошені штани. Одяг її був настільки ж чорним, як і волосся, виготовлений з найтоншого шовку. Взуття також не можна назвати простим — туфельки на досить високій шпильці. Як вишенька на торті — сяючі сріблом перчатки, мов виготовлені зі сталі, що щільно охоплювали тендітні зап’ястки й, судячи з усього, прикривали навіть передпліччя.

Ця красуня стоїть в півоберта до мене, я чітко бачу профіль обличчя на фоні повного, сяючого місяця. Я ж дивлюся на неї знизу догори. Ось вона посміхається чомусь, кидає погляд в мою сторону, простягає руки перед собою. Перед нею з’являється сяючий диск… І я прокидаюся. Завжди на одному й тому ж самому місці. Я не знаю, хто вона, й чому я її пам’ятаю. Але точно знаю, що почав бачити її у снах років з семи — восьми.

Сьогодні вона також мені снилася. Не дивно, враховуючи, що минулий день був зайнятий складною й нудною роботою у компанії. Звісно, «начальник по розробці програмного забезпечення», то звучить досить круто. Але не тоді, коли тобі ось має виповнитись сорок років, й ти замислюєшся, чи не краще було б витрачати власний вільний час на сім’ю. Й тим паче не тоді, коли на тебе, як на свідомого, врівноваженого та відповідального працівника великої імпортної фірми «вішають» нові численні замовлення державного характеру. В принципі, нічого, з чим би я не впорався, якби можна було спокійно відпочивати. Але спокою у власному будинку в мене не було. Й продовжувалось це вже досить довго.

Потерши скроні, чомусь знову поправляю комір сорочки з коротким рукавом та уважно дивлюся на папірець, де вказано коротеньку адресу з назвою «Крамничка Сваровскі». Підводжу очі на вивіску закладу й читаю ту ж саму назву. З приміткою: «Антикварний магазин, де можна знайти все, за відповідну платню».

Дивна така крамничка — відносно невелика, стоїть мало не в центрі міста, але губиться між будинками, й користується популярністю лише в певних людей. Ну, деякі однозначно заходять сюди, щоб знайти рідкісні монети чи, приміром, кільця шамана племені «Тумба-Юмба», які він одягав для вигнання злих духів, й то під час місячного затемнення чи ще з якимись божевільними обмеженнями (по типу температури на полюсах Марса). Але мені потрібно дещо не це…

Зиркаю на старовинні блискучі лицарські обладунки, що стоять напроти входу — досить сучасних металопластикових дверей з ознаками датчиків сигналізації — й кладу руку на ручку. Рішуче видихаю повітря.

Відкриваються вони легко й у супроводі мелодійного передзвону японських чи китайських дзвіночків, прикріплених до дверцят. Всередині, попри очікування, дуже багато вільного місця — полиці розташовані під стінками, посеред приміщення лише кілька невисоких стелажів, на яких охайно розкладені різноманітні речі. Й всередині прохолодно, що дуже добре, враховуючи денну спеку.

Обережно причинивши двері, озираюся — тут красиво й приємно пахне квітами. На очі відразу потрапляє старенька книжка, відкрита посередині, на сторінках якої помічаю арабську в’язь (мабуть арабську, бо я не знаю, на що ще можуть бути схожі ці завитки на тонкому папері). Поруч на білій подушечці лежить старовинний кинджал, з чистим лезом, а прямо біля нього стоїть порожня чорнильниця з гусячим пером. Ще трохи далі помічаю альбом з марками, а там…

— Доброго дня, — доноситься до моїх вух дзвінкий дівочий голос. Схаменувшись, озираюся й натикаюсь на карі очі чорнявої дівчини. Сидить в окулярах за прилавком, в руках тримає якусь книжку. Судячи з яскравої обкладинки — щось з пригодницької літератури. На її плечі накинута чорна курточка.

Підходжу до неї, відчуваючи себе повним ідіотом. Не схожа вона на відьму чи когось з таких. Звичайна собі продавщиця. Чи навіть — бібліотекар.

— Доброго дня, мені сказали, що я можу до вас звернутися… — й протягаю їй папірець з адресою крамнички.

— Катя, — посміхається дівчина, навіть не глянувши на папірець, а, натомість, дуже пильно вивчаючи мене. — Катя Сваровскі.

— Підгорний Костянтин Вікторович, — представляюся я й автоматично простягаю руку для потискання. Рефлекс, вироблений за багато років роботи в майже цілком чоловічому колективі.

Не дивуючись, хазяйка крамнички тисне мою долоню. Рукостискання міцне, я б навіть сказав чоловіче. Здивовано дивлюся на власні пальці, бо такого не очікував.

— Судячи з вашої поведінки, ви не за монетами сюди завітали, — це не запитання, а ствердження. Й по очах бачу, що відразу зрозуміла, чому саме я сюди зайшов.

— Так, — просто повідомляю, беручи себе в руки. Не годиться дорослому чоловіку так себе вести. Навіть якщо це повна дурня, й вона мене зараз висміє. — Мені потрібна допомога професійної відьми.

— Саме відьми, а не когось іншого? — діловито перепитує дівчина, закриваючи книжку, перед цим вклавши в неї закладинку. Вона не знімає власні окуляри, але мені чомусь здається, що вони їй потрібні не для коригування зору. Імідж підтримує? Чи є якась інша причина, не зрозуміла мені зараз?

— Саме відьми, — киваю, відчуваючи, як всередині щось обривається.

— Давайте так. Ви зараз все розповісте, а я вже вирішу, потрібна вам відьма, чи хтось іншого профілю.