Глава 2 продовження

        ***

    Повертаємось в Італію

Я геть не уявляла, як має виглядати клуб. Які люди

туди приходять, яка система роботи. І взагалі — чого від мене чекають.

Я була дослідницею. Абсолютним новачком. І прий-

шла не за планом, не за результатом, а за відчуттям.

Мені просто хотілося спробувати. Побути всередині чо-

гось незнайомого. У мене не було очікувань — лише насолода від того, що це все трапляється зі мною.

Клуб виглядав… Звичайно. Не «вау». І не як ті круті

українські клуби, де блищить неоном і музика б’є по грудях ще на вході.

Просторе приміщення. Танцпол. Великі дзеркала

на стінах. У центрі сцени — пілон. «Напевно, тут бувають стриптиз-шоу», — подумала я. В Україні я вже таке бачила. Це мене не лякало. 
Пізніше мені пояснили, що раніше тут виступали

шоу-балети, танцівниці pole dance, і що все було красиво й ефектно. Але зараз для начальства це затратно. І така «розкіш» більше не вписується у бюджет.

По периметру залу стояли гіпсові статуї оголених ан-

тичних богів. У рамочках — картини з Мерилін Монро,

які споглядали з-під скла, як мовчазні свідки чужих історій. Все здавалося випадковим міксом спроб створити атмосферу. Трошки Греції чи то Стародавнього Риму.

Трошки Америки. Каша-малаша, як би сказала я в дитинстві.

Світло тьмяне, жовтувате — ніби з утомлених ламп,

які світили тут уже десять років. У повітрі завис запах сигарет, старих парфумів і пилу. Музика грала ледь чутно, або, можливо, мені так здавалося — я була всередині своїх думок.

Дивани виглядали м’якими, глибокими, затишними.

Такими, в які сідають надовго. Я помітила, що залів тут декілька — простір був розділений, ніби одне примі-

щення ховалося за іншим, як у театрі з декораціями.

Я не почувалася наляканою. Але я почувалась… ніби

не до кінця в темі. Ніби потрапила на середину фільму,

і ще не зрозуміла, кого граю. Я відчувала, як трохи пітніють долоні. Не від страху — від концентрації. Моє тіло вчилося бути присутнім у новій реальності.

Я виглядала барну стійку — за нею стояла та сама

жінка, яка напередодні привезла мене в апартаменти.

Я видушила з себе «чао». Вона кивнула — коротко, технічно. Як людина, яка перевірила, що пакет доставлений за адресою. І знову занурилась у справи.

Я стояла, обертаючись навколо, вбираючи все очима, тілом, шкірою. Це був не гламур. І не страшна ніч.

Це була звичайна буденність іншого життя. І я щойно відчинила в нього двері.

Увійшовши всередину, ми одразу попрямували в роз -

дягальню для дівчат — камеріно, як це називають іта-

лійці. Переді мною постало тісне, але атмосферне

приміщення: уздовж стін — дзеркала з лампочками,

старі м’які крісла, дерев’яні шафи з відбитими кутами. На підлозі лежали розкидані каблуки, блискітки, а в кутку — засохлі букети. У повітрі змішувались запахи парфумів, пудри й чогось втомленого. Здавалося, усі речі увібрали в себе голоси тих, хто був тут до мене.

Я мовчки розглядала все навколо, ніби намагалась

зрозуміти, чи вписуюсь у цю картину. Поки що не знала. Скинула свою кролячу шубу, поправила плаття й гордо вийшла в зал, немов заявляючи про себе. Підійшла до барної стійки.

— Кави хочеш? — запитала дружина начальника.

— Так, — відповіла я, сівши на високий стілець біля

бару.

Не встигла я зробити ковток, як з’явився він.

— Я Мімо, бос, дуже приємно, — простягнув руку.

— Анастасія.

Це був день, коли я перестала бути Настею — при-

наймні для більшості пересічних людей.

— Ти не говориш італійською?

— Я знаю англійську, — відповіла я.

Він усміхнувся:

— В Італії цю мову не дуже визнають.

Я й справді готувалася до приїзду — навіть подивилась п’ять уроків славнозвісного поліглота з італійської мови. Стандартні фрази могла видавити. Але, як виявиться згодом, у цій справі вміння говорити — далеко не найважливіше.

Так що ж таке консумація в Італії — і з чим її їдять?

Мімо мені все пояснив, а я розкажу вам своїми простими словами. Отже, є нічний клуб, у якому працюють такі дівчата, як ми. Клуб відкритий шість днів на тиждень — з десятої вечора до четвертої, а іноді й до п’ятої ранку.

Житло і трансфер на роботу для працівників безкош-

товні. Ми всі з дівчатами живемо в одному місті, Монтекатіні. У Мімо у власності є декілька квартир, куди він і поселяє дівчат.

Коли дівчата-хостес приїжджають у клуб, то переодя-

гаються і сідають у залі, на дивани, чекаючи гостей. Коли в зал заходить гість, він обирає собі дівчину, з якою хоче поспілкуватися. Замовляє їй напій, і вони разом примощуються за столик.

Як поводяться гості? Усе дуже по-простому. Уявіть:

двоє людей познайомились у клубі. Один зацікавився,

інша вдає, що також. Атмосфера — інтимна, особливо

за столами в кутках клубу, де напівтемрява і ніхто не заважає.

Одна зустріч триває двадцять хвилин. Щойно час ми -

нає, підходить офіціант. У цьому клубі це міг бути як офіціант, так і сам бос або його дружина. Вони запитують гостя, чи хоче він продовжити. Якщо так, відраховуються ще двадцять хвилин, і ще, допоки гість не скаже стоп.

Якщо ні — дівчина прощається й повертається в зал.

Перше завдання дівчини — зацікавити. Бо кожні

двад цять хвилин це двадцять євро, сплачені клієнтом. І кожні двадцять хвилин — це одна консумація для дівчини. Друге завдання: зацікавити настільки, щоб чоловік повернувся до клубу ще раз. Яким саме чином це робити — ніхто не пояснював.

Працівниці отримують фіксовану ставку — п’ятдесят

євро за ніч. Так триває три дні, незалежно від обставин.

Після цього терміну усе переходить на систему «квінді-

чіни» — двотижневого періоду, впродовж якого раху-

ється твоя активність.

У контракті (який хоч і був фількіною грамотою, але

там були описані справжні умови роботи), який я читала неуважно, була вказана норма консумацій, яку дівчина повинна зробити за ці два тижні. Якщо ти досягаєш цієї норми — отримуєш ставку за кожну ніч, як і в перші дні.