Глава 2 Італійська ніч. Квартира. Місто. Робота

Глава 2( частина 1) 

Італійська ніч. Квартира. Місто. Робота

Біля станції з’явилась біла ауді. Спочатку — світло фар. Потім — жіноча фігура у дверях. Висока, статна, зібрана. Вона махнула рукою, ніби давно мене знає:

— Привіт. Це ти?

Я мовчки кивнула. Телефон — мертвий, я — трохи теж. Але нарешті хтось із «них». Тих, хто мав би знати, куди мене вести.

Ми завантажили валізу й рушили. Жінка виявилась дружиною Мімо — боса. І, на щастя, вона знала англійську. Я — теж. Точніше, щось середнє між «шкільною граматикою» і «ти мене розумієш, так?»

Вона цікавилась, звідки я, чи працювала раніше в цій сфері? Розповідала щось про клуб, про дівчат, про графік. У відповідь я кивала. Робила вигляд, що все розумію, хоча інформації було рівно стільки, скільки в інструкції до збірки шафи — без викрутки.

Машина їхала нічними вуличками. Краєм ока я їх оглядала — чисті, акуратні, тихі. Я вдихала нову реальність.

***

Коли ми добрались до будинку, він здався мені… нормальним. У хорошому сенсі. Звичайний під’їзд — чистий, охайний, із дверима, які не скриплять. Жінка відчинила квартиру, вручила комплект нової постільної білизни, ключі і сказала:

— Відпочинь. Завтра напише Мімо. Добраніч.

І пішла.

До мене вийшла інша жителька цього помешкання.Блондинка з великими очима. Вона заговорила відразу, навіть не глянувши, чи я роздяглась.

— Привіт, я Крістіна. Ось тут твоя кімната. Я звідси з’їжджаю, речі заберу вночі. В холодильнику є щось перекусити. Я йду гуляти, повернуся пізно, тебе не будитиму.

Не встигла я відповісти, як вона вже скакала наступною реплікою:

— До речі, вчора до нас приходила поліція. Я перелякалась, але сказала, що ми туристки. Але ну його нафіг. Я звідси їду. Бо ще раз зловлять — не відмажусь. І клієнти тут… як з дому пристарілих. От уже, одною ногою в могилі, а все ще пхне в клуб. Чого пхнеш, дєда?! — вона зареготала сама з себе.

Я стояла. В шубі. У невідомій квартирі з незнайомкою, яка щойно розповіла мені про поліцію і пенсіонерів, які «пхнуть». І дивно, але мені все рівно було цікаво: ну, що там далі?

Квартира виявилась просторою. Велика кухня. Ванна. Дві спальні кімнати. У моїй — два односпальних ліжка, туалетний столик, велика шафа. Вікно затулене дивними зеленими жалюзі, які ніби вирізали з дерева. Не схожі на наші. І я не розуміла, як же їх відкрити.

Взагалі, в автобусі, ще коли їхала Міланом, я помітила, що вікна у всіх будинках закриті кольоровими зовнішніми шторами. Я не розуміла — то дерево? Пластик? Чи італійський оберіг від туристів?

Перше, що я захотіла, коли прокинулась — відкрити вікно. Бо я люблю світло. Жалюзі не піддавались. Але були трішки привідкриті. Я змогла просунути голову. І вдихнула. Так гарно пахне Монтекатіні! Аромат дорогих парфумів, тепла, якоїсь дуже неспішної елегантності. Цей запах залишиться зі мною назавжди. Навіть коли я забуду імена, клуби, людей — цей ранок, це повітря — залишаться.

Трішки про містечко. Воно по типу нашого Трускавця, тільки люксового класу. Тут дуже багато оздоровчих комплексів. Сюди приїжджають відомі і багаті, аби розслабитись, полікуватись, набратись сил та енергії. Містечко маленьке, компактне, красиве, дорогі бутіки,вишукані ресторани, дуже навіть естетичне.

Я подзвонила мамі і запевнила, що в мене все гаразд. Мінус одна проблемка, бо серце моєї мами заспокоїлось: мене не вбили, не вкрали, в мене все в порядку.

Я познайомилась з дівчиною, яка жила у іншій кімнаті. Вона показала, як користуватись вікнами… Розповіла, що працює вже пʼять років, час до часу повертається у Молдову. Це хороший знак, що в них є працівниця на постійній основі. Хоча мене дуже здивувало, як на такій роботі можна пробутип’ять років. Ех… Краще я би не зарікалася, звісно.

Я вирушила досліджувати місто. Мені сподобалося все, навіть те, що в Україні ніколи б не викликало емоцій. Водії, які зупиняються перед пішохідним переходом. Будинки з віконницями. Листя на бруківці. Кожен дім здався мені декорацією. Я йшла і роздивлялась усе, як туристка, яка щойно отримала дозвіл на щастя.

До центру Монтекатіні дійшла за десять хвилин. Рух тут був жвавішим — відкриті кафе, ресторанчики, усюди гірлянди, що нагадували: Різдво близько.

У невеликій кав’ярні замовила каву й сендвіч. Офіціант, ледь почувши мою вимову, заговорив до мене російською. Я здивувалась — тоді ще не знала, що це тут звична справа.

З часом я зрозумію, що Монтекатіні — це маленьке село в масці міста, де кожен знає кожного. І офіціант, щойноглянувши на мене, відразу знав, чого я тут…

***

Напередодні першої робочої ночі я одягнула червоне велюрове коротке плаття, зробила яскравий макіяж. Перед десятою вечора я очікувала машину. Вийшла у двір і відкрила дверцята в мінібус, де вже сиділи інші дівчата.