Розділ 1 Мій перший раз Глава 1 Початок

   РОЗДІЛ 1

МІЙ ПЕРШИЙ РАЗ 

Глава 1 

Початок

Грудень 2016

Я не готувалася до поїздки. Точніше — я була абсолютно не готова. Я відчувала лише одне: шалене, безрозсудне, нетерпляче бажання якомога швидше покинути межі рідної країни , яка більше не викликала в мені ні радості, ні лояльності, ні навіть суму. Просто вийти за межу. Навіть якщо для цього доведеться вилізти зі шкіри.

Я все робила в останній момент. Це мій фірмовий стиль: діяти, коли вже горить, коли повітря пахне або свободою, або провалом — а найчастіше обома водночас. На BlaBlaCar я дивом знайшла оголошення: Львів — аеропорт Кракова. Подзвонила водієві за годину до відправлення. Це був мій останній шанс не залишитися вдома ще на один безкінечний місяць без відповіді на питання «куди я йду?» і «чого хочу?».

Надворі стояв густий зимовий вечір. Справжня, хрустка зима. Львів дихав мені в обличчя крижаним холодом, ніби намагався вгамувати мій пал. Але я не піддавалася. Я була вся на електриці: суміш рішучості, адреналіну, страху і якогось дикого натхнення.

До автостанції мене підвіз друг. Проводжала ціла «група підтримки»: сестра та декілька близьких друзів. Вони дивилися на мене як на божевільну — але на таку, яку вже немає сенсу відмовляти. Я читала це в їхніх поглядах. Їм було страшно за мене, але водночас цікаво — як у захопливому серіалі.

— Ну давай, мала, пробуй… — почулося майже хором.

Мені здається, люди діляться на два типи. Не будемо про перший — я точно з другого. Я — та сама дівчина, яка збирається в першу закордонну поїздку невідомо куди, навіть не зарядивши телефон. Зате валіза складена ідеально. Це був мій акт любові до себе в тих умовах, які я мала.

До речі, щодо моїх знань про закордон. Я на повному серйозі везла з собою в Європу долари. Не євро — долари. Я сміялася з себе ще в моменті й водночас щиро собою захоплювалася. Та дівчина з минулого іноді й досі надихає мене теперішню. Бо вона була смішною і необережною, зате живою та безсумнівно рішучою.

Мене посадили в бусик. Я привіталася з водієм та іншим пасажиром: один — старший, років під п’ятдесят, другий — мій ровесник. Ми рушили. У салоні пахло кавою, старим текстилем і дорогою, що тягнеться в невідоме. Спочатку всі трохи ніяковіли, але чоловіки взяли ініціативу: розпитували, жартували, розповідали щось про себе. Я відповідала як могла, а думками кружляла десь в Італії. У червоній сукні, у новому житті.

Їхати було довго. Ніч засинала над трасою, а в моїй голові, навпаки, усе клекотіло. Несподівано ми зупинилися. Просто посеред дороги.

— Щось із мотором, зараз подивимося, — кинув водій і вийшов. За ним — другий.

Наша машина опинилася посеред траси в суцільній темряві. Ні вогнів, ні вивісок, ні GPS — бо телефон, самі розумієте, я заряджала востаннє ще на тривожну молитву.

Сиджу. І знаєте, про що я думаю? Не «о Боже, мене вб’ють», не «це пастка» і навіть не «де я?». Я думаю: це ж кіно. Це сцена з фільму, і я в головній ролі.

Я міркувала так: якщо зараз з’явиться маніяк або хтось захоче мене зґвалтувати, я йому просто скажу: «Чувак, ти невчасно, іди лісом. На мене чекає Італія.» Смішно, але я не жартую. У мені не було страху. У мені було світло. Невідомо звідки, але воно гріло.

Зрештою все обійшлося. Машина завелась, чоловіки повернулись, поїхали далі — ніби нічого й не сталось. А я ще більше повірила у свою фартовість. У мене ж сюжет, а не просто подорож.

Перед тим, як ми дістались до Кракова, пройшли дуже швидко границю, буквально за двадцять хвилин, хоча мене лякали, що це може тривати безкінечно, і, можливо, я не встигну на літак. Але все йшло як по маслу.

Польща. Дороги — великі, майже як у фільмах. Я пильно вдивлялась у них, немов прагнула роздивитись щось більше, чим звичайнісінька автомагістраль. Все здавалося надто чистим, надто організованим.

Мене висадили біля аеропорту. Побажали щасливої дороги. І поїхали. І ось я: дівчина з доларами, з валізою, телефоном ледь на 40% і шістьма годинами до рейсу. Саме той момент, коли ти розумієш, що свобода буває ще й холодною.

Усередині аеропорту виявилось не дуже тепліше. Людей було обмаль, автомат з кавою не приймав мої купюри, Wi-Fi— мінус, життя — пауза. Я сіла на пластикове крісло. Обійняла свій рюкзак, як подушку. І подивилась угору. «Ти точно цього хотіла?» — спитала я себе.

«Ага», — відповіла подумки. І ненадовго заснула.

***

З горем пополам, але я все ж таки потрапила на літак. Сама посадка вже сприймалася  маленькою перемогою — бо ще пару годин тому я не знала, куди й коли йти, як розібратися з цією системою, де шукати гейт і чого в мене постійно не співпадає валюта. Я міняла долари на євро, євро на злоті, злоті — назад на щось нове. У кожному обміннику втрачала гроші та віру в свою розумну частину. Хотілося,щоби хтось взяв мене за руку й сказав: «Все, мала. Ти вже на місці».

Але я обрала шлях солдата.

Політ. Боже, як же мені було страшно і захопливоодночасно. Мій перший політ. Моя перша справжня втеча. І я— всередині цього заліза з крилами, яке піднімається у небо. Я виглянула у ілюмінатор й міркувала: «Земля, здається, таки кругла». Це була не наукова думка. Це було моє дитяче і наївне здивування.