Пролог

Кіра заціпеніла. Вона не могла збагнути, що, чорт забирай, відбувається навколо. Її ступор порушила дівчина, яка підійшла впритул:

— Вітаю з днем народження, цілуватись не будем — у мене сифіліс, — мила, хоч і трохи неакуратна казашка усміхнулась і пішла далі, ніби це був звичайний ранок.

— Та бляха, за що?… — закотила очі Кіра.

Раптом хор із п’ятдесяти повій затягнув: «Happy Birthdayto you…». Вони виглядали такими щирими, що це привітання здалося Кірі чи не найтеплішим за всі її двадцять п’ять років.

Ну клас. Хто ще мріяв зустріти свій день народження у тюрмі для іноземців, за три чорти від рідної землі? Але Кіра прийняла ситуацію з гідністю. І подякувала за пісню, низько вклонившись дівчатам легкої поведінки.

Міграційний центр або тюрма, як його називали непостійні мешканці — ті, що з’являлись і зникали — розташовувався в Сіліврі, передмісті Стамбула. Камера Кіри була на третьому поверсі. Довгий коридор, в кінці якого — одне-єдине вікно в підлогу. Але воно дивним чином давало більше світла, ніж у деяких квартирах.

По обидва боки коридору — близько десяти камер. В кожній від чотирьох до шести двоповерхових ліжок. Мінімум особистого простору, максимум спільних історій.

— А тут не такий і поганий матрац, кращий, ніж за останні три дні — пробубоніла дівчина, яка щойно прокинулась, коли Кіра заходила в камеру. 

— Ну й прекрасно. Я б теж не відмовилась від такого подарунка на день народження.

— У тебе сьогодні ДР? — озвалася та сама, розплющивши очі.

— Міцно ж ти спиш. Не чула, як мені щойно всі, — Кіра прошепотіла, — проститутки заспівали «Хеппі бьоздей»?

— Мене навіть дитяча армія, яка тут гасає, не будить, —повела очима на неповнолітніх дітлахів, які потрапили сюди автоматично з матерями, бо були присутніми на місці затримання. — Я нарешті виспалась після караколу(*)… Тут хоча б ліжко є.

— А я просто хочу додому. Теоретично, ми маємо сьогодні підписати документи, що в нас немає претензій, купити квиток — і благополучно депортуватися в Україну.

У цей момент у коридорі щось гучно гепнуло. Дівчата вискочили на звук. На підлозі лежала я.

Кіра підійшла, глянула мені в очі й коротко запитала:

— Курити будеш?

Цей день ми досі називаємо благословенним. Саме тоді я вперше побачила Кіру. І миттєво відчула: ми станемо подругами.

Привіт. Я — Анастасія. І я готова розповісти, як опинилася у стамбульській в’язниці.

Спойлер: це тільки початок.

Одразу скажу: дітям, моралістам, негативістам і скептикам варто терміново припинити читати. Ця книга вас травмує.

Всім іншим — ласкаво просимо. Я вам таке розповім…

* Поліційний відділок — турецькою мовою.