***

— Яво, розумієш, справа не в тобі!

Я була б готова почути такі слова від колишнього. Від майбутнього. Від будь-якої особини чоловічої статі загалом, але абсолютно точно не від бородатої бабки з бородавкою на носі.

Я жила у квартирі баб Маланки вже тринадцять років. Старанно доглядала за висохлими ліліями, годувала м’ясоїдні рослини — навіть павучкам мух приносила! А вона вирішила виставити мене на вулицю.

Причина: інфляція!

— Продам я свою хатинку, Яво, — нарікала літня відьма, прямуючи до свого улюбленого крісла-гойдалки.

Коліна її скрипіли, кістки хрустіли, а саме крісло ледь не розвалилося, коли жінка на нього приземлилася. Але чи то відьминою допомогою, чи то якістю матеріалу, але меблі встояли. Галасливо видихнула й потягнулася за величезним черепом, який завжди стояв десь неподалік від відьми.

Мірно погладжувала його й дивилася через вікно свого балкона.

— Дві квартири мені без потреби, а гроші необхідні. Світло, газ, а опалення! Яво, ти бачила ціни на опалення?!

Ціни я бачила, оскільки за рахунками справно платила. Око в мене чесно сіпнулося. Грошей з оренди баб Маланці вистачило б із головою — просто старій карзі хтось нашептав, що я шикую в її апартаментах. Ага, апартаменти! Пліснява по кутах від першого снігу, та підлоги льодовикові, бо поверх перший. Ух, зла мені не вистачало!

— Баб Маланко, дайте хоча б часу до початку весни, — благала я, — там після перших обрядів, може, якась юна відьмочка з’їде у велике місто!

— Ну, якщо покупця не знайду, то живи, — махнула рукою стара відьма й гулко захропла, недвозначно натякаючи, що розмову закінчено.

Що ж, робити нічого, доведеться шукати собі нове житло.

Ми, відьми, уже давно перейшли на передові технології. Це раніше потрібно було в казані зілля заварити, черевик із лівої п’яти зняти та з вікна викинути, щоб знахар якийсь прийшов і порадив, де нову хатинку шукати. У наш час усе простіше. Всесвітня павутина! Не за Бориса й Георга — моїх домашніх павучків — буде сказано.

— Ж-и-т-л-о для в-і-д-ь-м-и, — повільно вказівним пальчиком надрукувала я і переді мною промайнули двадцять п’ять сторінок всіляких варіантів.

Я розплилася в усмішці. Чудово! Клацнула на перше віконце — тут і будинок великий, й окрема котельня з трьома видами котлів для різних відварів, і навіть підвал зі всякою нечистю для нудних вечорів. Так… А що по грошах?

— Скільки?! — я заволала так голосно, що, здавалося, навіть павуки перелякалися і сховалися глибше в щілинах стін.

— П’ятдесят тисяч гривень за цей мотлох?!

Будинок даремний! І котли явно діряві! А нечисть тільки бруднити все буде! Фу, як подумаю, що вибрала б собі таке житло… Поморщилася і вбила в пошук додатково: «дешеве».

Сторінок стало вдвічі менше, але й ціни простіші. Я видихнула.

Ось чудовий такий варіант — однокімнатна квартира під дахом, горище в розпорядженні для відьми, ванна одразу з великою кількістю дзеркал під усі ритуали. А ціна то яка! Усього за п’ятнадцять тисяч!

— А не п’ятдесят, — отруйно фиркнула я собі під ніс.

Перегорнула оголошення нижче й засмутилася. Там значилося неприємне «без тварин». Тобто мої Борис і Георг ще могли сяк-так сховатися від господаря, а от тринадцять котів навряд чи змогли б жити там непомітно… Ні, не підходить. Доведеться шукати далі.

Але скільки б я не відкривала оголошень, сторінку за сторінкою, а відповідного житла не було. Або без тварин, або в другій кімнаті з лісовиком, або за такі гроші, що мені на заробітках із приворотів і зняття пороблень ніяк там не вижити.

Раптом у правому нижньому кутку спливла приваблива пропозиція.

«Шукаєте квартиру, але не можете знайти? Не проблема! РієлторНечисть допоможе вам! Зателефонуйте за нашим номером: 333–666 і ми допоможемо вам!».

На оголошенні красувався молодий чоловік — чи то відьмак, чи то чугайстер, чорт його знає. Але рієлтор. Я вихопила телефон і набрала нехитрий номер.

— РієлторНечисть слухає вас, — солодкий чоловічий голос пролунав на лінії.

— Здоровенькі були, — по-свійськи привіталася я, — мені б квартиру для відьми, недорогу!

На іншому кінці дроту щось зашурхало, зашуміло — здається, цей рієлтор щойно підвівся з ліжка й зараз намагався зрозуміти, про що я його запитувала. Я перевірила годинник. Час дитячий, навіть шостої вечора ще не було!

— Є в нас такі, пані відьмо, — позіхнув у слухавку рієлтор, — який у вас бюджет?

— Маленький.

— А вподобання?

— Великі, — не замислюючись кивнула я. — Щоб нормальна кухня була — піч, а не ці новомодні електричні. Й окрема кімната для котла. А ще щоб із тваринами можна було!

— Якщо ви про павуків, то…

— Кішки, — перебила я рієлтора і глянула на чорну тінь, що пробігла повз, — тринадцять штук.

Загалом новенька Муська могла б і в кишені в мене пожити якийсь час, але мені здалося, що великої різниці між дванадцятьма кішками і тринадцятьма не було. Хоча…