Заблудші сестри

Міммі Кросвальд вже не могла жити так, як раніше.

Було вже дуже важко приховувати свою таємницю від сім'ї. І дівчинка ще досі не зрозуміла, що ж з нею сталося останньої ночі повні. Вона чітко пам'ятала все, що накоїла і наговорила. Але точно знала, що це була не вона.

Це сталося не з її волі, начебто у неї вселився якийсь злий дух, який змусив її підкоритись.

 Але це ж повна нісенітниця! Ніхто і ніколи не вірив у переселення темних душ, і тим більше, ніхто не міг цього спостерігати. Хоча, з іншого боку, ніхто ж іще не знає, що русалки дійсно існують...

Міммі намагалась знайти відповіді. Їй стали абсолютно байдужими її батьки і те, що відбувалось між ними. Також їй не хвилювала сім'я дорогої кузини, яка оселилась в їхньому домі.

Як колись раніше, принцеса вдавала, що йде в школу, але сама втікала на територію заповідника, і могла сидіти там цілими днями.

Вона дуже шкодувала про те, що змусила свою єдину справжню подругу Алану, яка, як ніхто інший, розуміла її, поміняти місце проживання.

Міммі розуміла, що після того що було, Алана в каньйоні більше ніколи не з'явиться. І від цього ставало нестерпно важко. Навіщо тоді їй всі ці чарівні сили? Щоб постійно страждати? Це ж не життя, це просто метання між двома світами, і Міммі вже це набридло.

Ех, якби можна було скинути всю цю важкість геть, Міммі б навіть не задумалась, а пішла б і зробила це. Але вона не здогадувалась, що в темних сил на неї свої плани...

* * *

Спочатку їй щоночі снився цей жах. Ось вона на Острові, тут же припливли її подруги, і просять допомогти їм. Треба було вступити в бій з тритонами, та вона голосно і рішуче відмовляється.

Так, Острів став їй рідним після переїзду, і всі пригоди, які вони пережили втрьох - це незабутньо, але в один момент вони залишили її і пішли жити в зграю до таких же, як і самі. І вона більше не була частиною чарівності, бо вони кинули її.

Але дещо таки встигла зробити, попередивши Лайлу і Зака ​​про небезпеку.

А потім вона бачить той вибух. Мовчки спостерігає, як кров невинних затоплює океан. Вони не змогли. Не зуміли. І їх більше немає...

Після ночі трагедії Белла в розпачі обшукала всі ділянки океану поблизу зруйнованого Острова, сподіваючись, що зможе знайти хоча б тіла подруг, і гідно поховати їх, але...

Слідів не залишилось... І нікого не залишилось.

Белла підозрювала, що це через природу русалок, адже їй було відомо, що після смерті сутність русалки розчиняється в океані. Це було закономірністю їхнього світу, щоб тримати своє існування в секреті. Але їй від цього легше не стало.

І от Ізабелла Хартлі повернулась на Батьківщину. Що відчувала? Чи змогла забути загибель русалок? Звичайно ж, ні. Про таке вона буде пам'ятати завжди.

Лиш тільки час зміг трохи повернути її в реальність, і на мить вона сховала цю пекучу біль і величезну пустку глибоко в душі. Навіть добре, що вдалось поїхати звідти, бо просто не змогла б там жити.

Белла весь час картала себе. Якою ж вона була егоїсткою! Краще вже було загинути, якщо така її доля, але віддати життя за благе діло і бути в хвилюючий момент з подругами, ніж тепер ось так мучитись кожну секунду...

Перше, що захотіла зробити Ізабелла після приїзду додому - це відвідати заповідник. Це місце було їй рідніше, ніж будь-що в Ірландії, адже саме тут близько десяти років тому Белла перетворилась в русалку. Це було її місце, де вона колись маленькою дівчинкою ділилась з океаном своїми мріями і таємницями.

Дівчина побажала востаннє побачити каньйон, адже давно для себе вирішила, що більше не буде лізти в справи океану. Нехай всі морські створіння живуть своїм життям, а вона житиме своїм.

На суші постарається знайти роботу, і буде жити заради своєї сім'ї і того палкого кохання, яке з'єднувало їх з Віллом. Звичайно ж, здібності русалки від неї нікуди не зникли, просто потрібно було навчитись жити без цього привілею.

Десь через тиждень, коли сім'я Світчерів більш-менш освоїлась в місті, Белла вирушила шукати заповідник. І попливла вона морським шляхом.

 Як же давно вона тут не бувала!..

Та навіть вся краса підводного світу не змогла змінити її планів. Белла чомусь стала вважати, що це саме вона притягує нещастя, і не хотіла, щоб в майбутньому через неї теж хтось згинув. Для неї це був останній прощальний день з життям русалки.

Швидко відновила в пам'яті шлях в каньйон і вже через декілька хвилин виринула в чарівному озері. А це місце анітрохи не змінилось...

Ті ж мовчазні величезні чорні скелі, ті ж сплески чарівних хвиль... Навіть колір води не змінився. От якби про це знали жителі, то вже давно тут не було б магії, і туристи приїжджали б навалом.

Ох, начебто не було цих років розлуки!

Перед очима вже дорослої русалки змінювались картинки з її дитячого минулого. Ось і перша ніч чарівності, коли дев'ятирічна шукачка пригод впала в каньйон, виявивши дивний яскравий тунель з боку скель...

Які ж приємні спогади...

Коли Белла підпливла ближче, то раптом побачила темну фігуру, що сиділа ось прямо тут, в каньйоні, зігнувши ноги в колінах і поклавши на них голову. Вона була настільки шокована (адже як вона припускала, ніхто ще не знав про це місце, і нікому б і в голову не прийшло сюди навідатися),  що не встигла застосувати чари невидимості.

Почувши рухи хвиль, фігура підняла голову і... завмерла від подиву. Це була...

- Міммі? А ти... що тут... робиш?

- Ти... ти... теж русалка???

Від побаченого Міммі мало не втратила свідомість. Як таке взагалі можливо?

Белла теж все зрозуміла. Адже Міммі не могла увійти сюди через тунель, бо зараз він закритий. Залишався інший шлях. Значить, вона теж...

В той день сестри провели в каньйоні майже цілий день.

Міммі нарешті дізналась правду, яку вона вважала лише своєю фантазією. Русалки дійсно існують, і їхні чисельні зграї живуть у всіх морях і океанах Землі. Ізабелла розповіла кузині історію чарівного Острова (не було сенсу приховувати це).