Глава 5

-Дунько, а ну до кіз сходи, час уже! – мама крикнула і, не дочекавшись відповіді, пішла далі у своїх справах.

       Та й не треба було чекати відповіді, у нашій родині всі знали за розкладом, хто і що має робити. Дев'ятеро дітей, і вона сьома. Після народження Євдокії мати народила ще двійнят – Колю і Катю, але пологи були важкими, і коли батько привіз її з райцентру, вона коротко сказала, що більше народжувати не зможе. Питань ніхто зі старших не ставив, а їй самій тоді було всього 5 років і не за віком було питати.

      Батько їх був освіченою людиною — сільським вчителем у місцевій школі. Книги в будинку лежали стосами — з історії, граматики, старої географії. Він навчав усіх читати змалку, а старшим навіть давав переписувати тексти, щоб «рука знала слово». Мати ж у навчання не втручалася, вважала, що дівчині важливіше вміти хліб спекти та худобу доглянути. Але в родині читати вміли всі, і навіть молодші, ледь вивчивши літери, вже тягнулися до батькових книг.

Може, тому Євдокія з дитинства росла тихою, спостережливою і розумною не по роках — багато чого розуміла раніше, ніж вимовляла вголос.

     Катька і Коля почули команду і побігли до криниці з відрами. Ось так мальовничою трійкою з відрами на перевес вони й пішли напувати кіз.

     Сонце пекло в маківки нестерпно, і на зворотному шляху вони дозволили спуститися до вигину річечки. Зручне місце, приховане плакучими вербами, облюбували всі в селі, та ось роботу ніхто не скасовував, і можливості збігати й поплескатися випадала не часто. Старші, звичайно, нарікають, цибулю й часник треба було зібрати сьогодні, і розкласти на просушку, поки стояла сонячна погода. Кожна пара рук на рахунку, але Євдокія з ранку ходила сама не своя, вперше в житті у неї крутило руки й ноги, голова була як чавунна, і зануритися в прохолодну воду здавалося необхідним.

    Молодші з криками кинулися до води. Колька схопив кілька довгих гілок, що звисали над водою, і з криком прямо в одязі стрибнув у воду. Катька не ризикнула скористатися подібним канатом і з берега, з розбігу стрибнула у воду.

- Дуня! – Колька виринув і помахав рукою, до нього вже пливла сестра.  

    Євдокія спускалася по протоптаній стежці й збирала розкидані відра.     

     На березі, склавши відра, вона почала знімати сарафан, але осіла на землю поруч з одягом і не могла змусити себе навіть руку підняти. Нічого подібного вона не відчувала ніколи раніше, повітря стало нестерпно гарячим, важким і якимось густим. Євдокія спробувала простягнути руку до прохолодної кромки річки, але просто впала і розтягнулася у напрямку до води. А далі — знепритомніла.

      Відчуття, що її несуть, прийшло майже відразу, як вона знепритомніла, шум голосів був так далеко, що вона не могла розібрати ні слова, але серед цього галасу почав чітко чутися голос мами: «Євдоша, рідна, відкрий очі, відкрий, мила. Ну ж, відповіси мені». Голос матері почав зриватися і повторював одні й ті ж слова, які гуділи у вухах, як бджоли, все голосніше й голосніше.

       «Спи, спи, спи!» — ласкавий, монотонний і абсолютно незнайомий голос перебивав слова мами.  

      Повіки не розлипалися, кам'яна плита притискала і заважала рухатися та дихати на повні груди, але у мами голос почав зриватися. Вона ніколи не чула, як мама плакала, ніколи не чула, щоб зривався голос, і голос матері, немов лезо, змусив підняти руку. Пальцями вона спробувала стерти липку масу з очей, але там нічого не виявилося, і холод рук допоміг розплющити повіки. Яскраве світло викликало сльози, а слідом почався напад кашлю, зітхнути в ь      не виходило, і хтось підняв її, змусив сісти й міцно обійняв. Прокинувшись, вона роздивилася веранду, хустку матері і райдужні рухливі плями, які набували дивних обрисів.

«Пізніше» — ледь чутно і дуже лагідно пролунало десь ззаду.

      Через дванадцять днів їй має виповнитися 15 років, але події на річці викликали жах і не давали спати вночі. Вона так довго мріяла, що отримає на п'ятнадцятиріччя довгоочікувані і тільки її туфлі. Туфлі, які не перейшли у спадок від сестер, і, звичайно, шматок габардину, з якого старша Лорка допоможе розкроїти й пошити чудову спідницю, або навіть сукню. А зараз усі думки були про шепіт, про ті слова, які миготіли в голові на тлі загальної паніки.

       Ночі стали неспокійними, більше не було снів, лише темрява і слова. Липкий вимогливий гул у голові змушував заснути, відпустити себе, вона не могла розібрати слів, вони звучали часто і зливалися в одну какофонію. Ніч перетворювалася на тортури, розповісти комусь вона не наважувалася, у кращому випадку відмахнутися, у гіршому – потягнуть до сільської бабусі виганяти біса. Десяток яєць, домашній хліб, три літри молока, і зморшкувата баба Груня з околиці села вижене з неї навіть душу. Простіше мовчати й терпіти, можливо, вона просто перегрілася й злякалася, а може, «на сорочці» з’явиться скоро, і вона стане дорослою. Краще мовчати і не лякати матір, погляд якої вона ловила на собі. Вона думає, що Дуня не помічає, як вона дивиться, прислухається, а іноді навіть вночі зайвий раз заходить до їхньої кімнати. Просто дивиться, як вона спить, довго придивляється до кожного руху, прислухається до звуків, зітхає і йде.

        Тієї ночі Євдокія прокинулася о третій годині і більше спати не змогла. Лежала і дивилася в стелю, боялася поворухнутися. Страх скував руки й ноги, а у вухах дзвеніло: «Скоро мій час. Не бійся, ТЕБЕ я не скривджу».

       Саме страх виштовхнув зі сну, страх, що ось-ось станеться щось жахливе, непоправне. Цього разу слова звучали чітко, зовсім близько, наче хтось шепотів їх на вухо. Руки тремтіли, не слухалися, вона хотіла встати, вмитися, випити холодної води, але не могла поворухнутися, а через півгодини, від напруги емоцій, від страху і почуття безвиході просто почала скиглити в абсолютній тиші.