Глава 2

Недільний ранок видався сонячним. Висунувши ногу з-під ковдри, Сабіна повернулася до стіни й прислухалася до звуків у домі. Хвіртка у дворі застукала — мабуть, бабуся пішла до сусідки по яйця. Судячи з запаху, мама пече млинці, а батько, за звичкою, навіть у вихідний, голиться у ванній. Він мав звання майора і вже 15 років викладав у військовому училищі. Втім, уся родина присвятила своє життя викладанню. Мама – Катерина Федорівна Куртова, була директором середньої школи останні 10 років. Сабіна й уявити не могла, що після школи піде вчитися кудись, окрім педагогічного інституту, це повністю відповідало як очікуванням батьків, так і її власним планам. Єдина донька, яка виховувалася в любові й турботі, але й суворості.

      Любов до правил, дисципліни та чітко поставлених планів якось з дитинства були закладені в її гарну голівку. Звісно, це відбилося на зовнішності. Красива шатенка, з гривою довгого волосся, завжди акуратно укладеного, з небесно-блакитними очима і милими ямочками на щоках майже ніколи не посміхалася, а якщо таке й траплялося не в колі сім'ї, то посмішка була стриманою, можна сказати навіть холодною. Колючий погляд більше оцінював – людей і обставини, можливості та перспективи, здавалося, кожен м’яз обличчя був під контролем. І можна було навіть милуватися Сабіною і навіть закохатися в неї, якби тільки не бачити в її погляді холодну стриманість, а в рухах – чітку вивіреність усіх дій.

- Мила, ти збираєшся прокидатися? Вже дев'ята, - бабуся зайшла в кімнату і прикрила ногу ковдрою, - Там млинці вже готові, я варення відкрила. Давай швиденько одягайся, вмивайся і за стіл, ми на тебе почекаємо.

- Добре, бабусю, вже встаю, - у цей момент сигнал смартфона сповістив про повідомлення, він лежав на тумбочці поруч із ліжком, і Сабіна побачила, що в месенджер прийшло повідомлення від Єгора.

      Вона навіть заплуталася в ковдрі й ледь не впала на підлогу. Єгор з першого курсу міцно увійшов у її голову і, хоча Сабіна оцінила всі шанси на розвиток стосунків і дійшла висновку, що їх не варто навіть починати, її серце прискорювало свій ритм щоразу, коли він заходив до аудиторії або звертався до неї.  Швидко схопивши телефон, вона відкрила повідомлення і прочитала лише: «Привіт, зустріч на тему клубу сьогодні о 12 в кафе біля парку. Не спізнюйся!» і смайлик.  Вона навіть не відразу збагнула, про який клуб йдеться, але за хвилину згадала останню п’ятничну лекцію, з о оцінила повідомлення і зрозуміла, що Єгор надіслав обезлічений текст усім п’ятьом однокурсникам, які залишилися після пари.  

      «Привіт, буду.» — коротка відповідь, хоча вона й перебрала кілька варіантів у голові. Не хотілося виявляти радість і нетерпіння, але й повна байдужість теж не варіант. Що ж, у неї достатньо часу, щоб поснідати, переглянути інформацію в інтернеті щодо їхніх зборів.

     Саша біг з величезним рюкзаком від зупинки в бік парку. Він планував повернутися з села від діда тільки ввечері, але повідомлення Єгора змінило плани. Зазвичай у суботу вранці Саша приїжджав у маленьке селі, розташоване за двадцять хвилин на електричці від міста, до свого дідуся. Вони були дуже схожі як зовні, так і у своїй любові до природи, землі, саду та бджіл. Господарський дід добував не тільки мед, а й віск, прополіс, пилок і навіть бджолину отруту.

      Пасіка налічувала 50 сімей і вимагала постійної уваги та роботи.  Мати й батько давно оцінили корисні властивості бджолиної продукції, але були абсолютно далекі як від сільського господарства, так і від бажання жити подалі від міської метушні. Хоч це їм не завадило взяти на себе всю організацію сімейного бізнесу, починаючи від бухгалтерії, реклами, закінчуючи логотипом продукції, але до самого виробництва був допущений тільки Саша, більше ніяких працівників Василь Гордійович Трофіков допускати на свою пасіку не хотів, а в онукові бачив спадкоємця. 

     Крафтовий мед був на піку популярності в усьому світі, і їхній товар також знайшов свого споживача. Дохід був стабільним і цілком забезпечував потреби всієї родини. Здавалося б, Олександру Трофікову забезпечено майбутнє аграрія, але сільськогосподарського університету в їхньому місті не було, а Саша категорично відмовився їхати і залишати діда. Тож соціально-гуманітарний факультет педагогічного інституту та спеціальність «бакалавр публічного управління та адміністрування» забезпечили потреби у вищій освіті й дозволили далі займатися сімейним бізнесом.  

     І ось Саша отримав повідомлення: «Привіт, зустріч на тему клубу сьогодні о 12-й у кафе біля парку. Не спізнюйся!» — і поспішав на зустріч. Звісно, він сподівався побачити Катеньку, але й сама тема зустрічі його цікавила. У суботній вечір за чаєм він розповів діду про тему лекції та розмову з викладачем. Василь Гордійович довго мовчав, у якийсь момент Саша подумав, що дід вирішив проігнорувати його, але потім почув: «А ось і мені цікаво! Подивимося, може, якісь відповіді й дізнаємося. Ти поцікався цим, Сашко, а потім і мені розкажи».

       Кав’ярня «Зефірка» розташовувалася навпроти центрального входу в парк. Велика й світла тераса завжди була забита людьми. Студенти, закохані пари, батьки з дітьми. Диванчики й столики були розташовані так, що кожна зона була по-своєму відгороджена, і сусіди не впиралися поглядом у чужі тарілки.

     Тут можна було посидіти і маленькою компанією, і великою групою на честь якоїсь події, але ніхто нікому не заважав.  Це було ідеальним м м місцем для відпочинку після прогулянки величезним парком, особливо в такий сонячний весняний день.    

       Погода була безвітряна, сонце прогрівало кожен куточок крізь рідке молоде листя. Найприємніша пора року, коли прокидалася природа. У такі дні завжди хотілося посміхатися, скинути теплу куртку і прогулятися на свіжому повітрі, погрітися під променями сонця і слухати.  Птахи, тварини, вода, вітер, люди – все звучало по-іншому навесні.