Глава 1

Обласний центр на півдні країни жив своїм розміреним, але впертим ритмом. У ньому майже не відчувалося столичної метушні — сонце тут довше затримувалося на горизонті, повітря пахло морською сіллю та пилом старих акацій. Тут, у старому університеті з облупленими стінами та важкими дубовими дверима, професор Михайло Листовець продовжував лекцію.

-  Звертаю вашу увагу на те, що всі легенди, міфи, народні перекази досі є невід'ємною частиною нашого життя. Ми не усвідомлюємо цього, але навіть найпобожніша старенька сплюне вліво тричі, коли випадково розсипле сіль.  А чому? — молодий лектор, професор не чекав відповіді й продовжив: — Відповідь можна знайти у вивченні дохристиянських вірувань кожного народу.

     Віра народу лежить в основі його культури, і цю культуру нам не зрозуміти без вивчення віри. А в основі будь-яких народних традицій так чи інакше простежуються його дохристиянські вірування. Релігія слов'ян до прийняття християнства являла собою обожнення природи — анімізм у поєднанні з вірою в особистих антропоморфних племінних богів і культом предків. Язичництво як система слов'янських дохристиянських уявлень про світ і людину, в основі якої лежала міфологія і магія, історична стадія світогляду праслов'ян у період до їх християнізації. Особлива культурна модель, форми, механізми та семантичні категорії існували і після прийняття християнства». Язичництво, як ви знаєте, як термін було введено в Новому Завіті, а також вам усім відомі анімізм, культ предків, магія, теротеїзм, тотемізм, фетишизм, шаманізм та багато інших. Знати свої корені, народні вірування, перекази, традиції дуже важливо, тільки знаючи їх, ми можемо і повинні зрозуміти сучасну духовність і культуру кожного народу, – молодий чоловік сів за кафедру й оглянув аудиторію.

      Михайло Ігнатійович Листовець був чоловіком під сорок, високим і худорлявим брюнетом з рівними рисами обличчя і теплими карими очима. У ньому поєднувалися м'якість інтелекту і внутрішня зібраність. Його голос – низький, спокійний, без натиску – завжди привертав увагу, і навіть ті, хто не цікавився предметом, ловили себе на тому, що слухають. Він був із тих викладачів, що викликають не страх, а повагу і легке хвилювання.

     Близько 40 студентів відвідували його курс лекцій, і більша частина з них були представницями прекрасної статі. Його запросили прочитати матеріал студентам невеликого ВНЗ на кафедрі історії — «Історія та теорія релігії». Дурниця, звичайно, адже його дослідження лежали зовсім в іншій сфері.

      Кафедра історії та теорії релігії розташовувалася в старому крилі університету, де навіть стіни дихали часом. Високі стелі, облуплена штукатурка, ряди стелажів із потемнілими від пилу книгами, серед яких пахло старим папером. Тут усе жило своїм, трохи з о уповільненим ритмом — наче годинник йшов не по хвилинах, а по епохах.
       На кафедрі працювали переважно літні викладачі, і поява молодого лектора з живими очима, впевненою мовою та незвичайною темою стала для багатьох маленькою сенсацією. Михайло Листовець немов приносив із собою інше повітря — свіже, неформальне, але, як і раніше, наукове.

— Ми продовжимо на наступній лекції. Відпущу вас на 10 хвилин раніше, якщо, звичайно, немає до мене питань щодо матеріалу, — Михайлу хотілося, щоб питання були, і він зміг відійти від програми лекцій, провести дискусію, можливо, знайти однодумців.

      Коли Михайло підвівся з-за кафедри, до нього вже тягнулася зграйка студентів — одні з питаннями, інші просто бажали затриматися хоч на пару хвилин поруч. Серед них був Ланов Єгор — той самий, що завжди виділявся в натовпі не тільки розумом, але й свободою суджень. За ним — Катенька Леших, Сабіна Куртова, Ліза Мамонова та Олександр Трофіков. П’ятеро, яким доля незабаром підкине спільну таємницю.

— Михайле Ігнатійовичу, у мене є питання, якщо можна? — у третьому ряду піднялася рука.

       Студент третього курсу Ланов Єгор був розумним і начитаним, у міру симпатичним, але мав парадоксальну популярність серед усіх дівчат інституту, та й викладацький склад мав до нього слабкість. Ні, він не бунтар і не прогульщик, просто йому явно не місце в педагогічному інституті. І з кожним днем він це розумів все чіткіше.    

       Подорожі, вивчення нового, незвіданого — ось була його ніша, з нього вийшов би чудовий археолог, тревелблогер або письменник-документаліст. А нести світло знань дітям, вести осіле життя за розкладом згідно з графіком навчального плану викликало в ньому приступ дикої паніки.

- Михайле Ігнатійовичу, наскільки я зрозумів, ви говорите про те, що в основі всіх міфів і казок, прикмет і обрядів лежить реальна історія? Тобто я хочу запитати, ви справді вірите, що існують водяні, русалки, домовики та відьми? Адже всі ці персонажі є невід'ємною частиною народних вірувань, традицій і забобонів, саме віра в існування подібних істот проходить червоною ниткою через всю дохристиянську релігію.

-Правильно! Саме це я і хочу сказати! – Михайло відкинувся на спинку стільця і чекав реакції студентів.

- Так, а чому зараз немає жодного доказу існування подібних аномалій? – Катенька Леших вигукнула своє запитання з місця.

      Саме «Катенька», так до неї всі зверталися, і язик не повертався сказати Катерина Олегівна. Маленька, тендітна блондинка, яка завжди і всюди намагається поводитися непомітно, вихована в любові й оточена такою турботою, що, по суті, повністю знищило в ній бажання хоч у чомусь проявляти свою власну волю, наполегливість або, не дай Боже, бунтувати.

- А чому ви вирішили, що цих доказів немає? Ви проводили розслідування? Збирали матеріали? – і знову пауза, Михайло чекав.