Розділ 18 Ірка — Хортиця на всі сто

— Паршива якась цього разу трава в тебе, Пилипе, — з’являючись на колишньому місці, задумливо заявив сивий мужик.

— Чому це? — нервово поправляючи окуляри, поцікавився бородань.

— Та тому, що від гарної трави жаби на красунь перетворюються, а в тебе все навпаки, — тицяючи самокруткою в бік кам’яної стели, пояснив сивий.

— Вона й справді нівроку… — кивнув на знак згоди дядько Микола. — Якщо мати на думці жаб.

— Що? — гаркнув майор. — Оце й усе… — Широким жестом він обвів пориту, заляпану кров’ю, шерстю й пір’ям галявину, поранених і обдертих перевертнів та ледь живу парочку наречених. — Навіть не заради кралі? Заради жаби?

— Любий, я що, твоєму родичеві не подобаюсь? — блондинка ображено надула губки, докірливо підняла на Рудого величезні, зелені, затуманені сльозами очі… Лише ручки, що нервово торсали романтичну оборку на спідниці, виказували її невпевненість.

— Знаєш, люба, мені теж… якось… не дуже… Ти б хоч заздалегідь попередила… Ні, я, може, й сам не завжди по-людському поводжуся… — бубонів Рудий і засмикався на вівтарі, намагаючись відповзти подалі, немов боявся, що його кохана наречена на нього стрибне. — Ти не думай, я не расист… Мені і чорненькі подобаються, і жовтенькі… Тільки от від зелененьких і пухирчастих я ніяковію…

— Зрадник! — презирливо кинула блондинка й перевела трагічний погляд на Кречета. — Ти один можеш захистити мене від цих вовчих образ, мій безстрашний орле!

— Я взагалі-то сокіл! — розгублено сказав молодий сокіл і благально зиркнув на своїх спільників.

— Сам на це… зелене, налетів, сам із нею й розбирайся, — прокректав старий Балабан, затискаючи долонею плече, що кровоточило. — Ми й так багато зробили.

— Наробили, — уточнив майор, буркнувши собі під ніс, і знехотя додав: — У мене бинт є, перев’яжи, чи що…

— Невже ти залишиш мене, саму-самісіньку, без допомоги? — білявка простягла до Кречета рожеві ручки.

Молодий сокіл швидко подався назад, ледве не впавши на груди своєму недавньому ворогу Рудому.

— Я не те щоб відмовляюся… — почав був він. — Я дуже поважаю тебе як людину… — Він осікся. — Тобто як жінку. Як жінку з великим життєвим досвідом! Ти вся така незвичайна. І виглядаєш просто чудово. Іноді… Як на свій вік… Але розумієш, я ще надто молодий, щоб оцінити зрілу жінку… — Раптом його фізіономія проясніла. — До того ж, ти заміжня! Заміжня, заміжня, я про це ще в дитинстві читав! Не знаю, може, ти там зі своїм Іваном-царевичем посварилася, але я нізащо не стану руйнувати вашу родину!

— Сучасні чоловіки! На словах вони такі вільні, такі прогресивні, а як доходить до діла… — гарненький ротик скривився. — Іван хоч любив мене такою, яка я є! — Царівна-жаба гордо здійняла голівку. — Через якусь там відьму в дешевому ганчір’ї я вже нікому не потрібна?

Ірка сердито засопіла.

— А я тебе попереджала: шмотки треба брати «від кутюр», щоб жодна жаба на тебе квакнути не сміла… — забубоніла позаду Тетянка.

— Якась білувата товстуха, під якою навіть швабра гнеться, коментує мою зовнішність, і ніхто їй навіть не заперечить?!! — вимогливо заволала блондинка.

— Це що, піді мною швабра гнеться? Та я зараз її об тебе зламаю! — гаркнула у відповідь розлючена Тетянка.

Стрімко спікірувавши вниз, вона підхопила швабру й, здійнявши її над головою, наче кийок, кинулась до Царівни-жаби.

Дерев’яна швабра торохнула по палаючій червоним вогнем кам’яній стелі, змушуючи блондинку відскочити вбік. За мить злетіла знову… Блондинка кинулася за стелу. На очах у глядачів, які аж заходилися від реготу, елегантна красуня стрибала на височенних підборах по кам’яному колу, рятуючись від озброєного патерицею повненького дівчиська.

Тим часом Ірка бачила зовсім інше. Товста жаба стрибала навколо кам’яної стели, а за нею, розсипаючи довкруж себе зелень чаклунських іскор, неслася розлючена відьма з молотом, який виблискував білим вогнем. І там, де молот урізався в коло, лиховісне червоне світіння каменів безсило гасло, залишаючи після себе лише темні мертві плями. Прямо на Ірчиних очах ці плями вкривалися сіточкою тріщин, камінь починав кришитися, розсипатися… А молот гупав усе ближче й ближче до жаби, яка металася довкола стели.

— Допоможіть! Вовки! Соколи! — відчайдушно заверещала блондинка.

— Вибачайте, ваша банькаста величносте, — витираючи сльози, що виступили від сміху, простогнав майор. — Але ми в бабські справи не втручаємось.

— Доглядальниці! Гримере! Продюсере! Ну хоч хто-небудь!

Дерев’яна швабра заїхала білявку по плечу. Шовковий рукав задимів, по ньому розповзлася горіла темна пляма, немов на тканину поставили розпечену праску, гостро запахло смаленим. На білій шкірі оголеного плеча червонів добрячий опік.

— Ага! — Тетянка, торжествуючи, із силою тикнула поперечкою швабри в блондинку, притискаючи красуню спиною до стели.

Від поштовху білявка впустила сумочку. Замочок відкрився… На камінь випав крихітний дамський пістолетик.

— Ось хто стріляв!.. — скрикнув дядько Микола. — Хоч ти й жаба, запроторю я тебе, кралечко, прямо як людину! За незаконне зберігання зброї, за напад на співробітника міліції, за важкі тілесні…— Він почав загинати пальці.

— За провокування міжнаціональних конфліктів! — швидко вставив майор.

Дядько Микола з осудом зиркнув на нього:

— Молодий іще ти, вовкулаче, вчити мене, але нехай уже буде до купи! — і він загнув іще один палець. — Що, кралечко, посидиш трохи, років так десять, га?

Царівна-жаба роздула горлянку й голосно заскрекотала:

— Хазяїне! Хазяїне! Хазяїне!

— Хто?!! — ледве не гепнувшись зі своєї швабри, скрикнула Ірка.

Здивована Тетянка так і завмерла з палицею в руках.

Зі стародавніх каменів вирвався язик лілового полум’я, а посередині нього затріпотіла якась тінь. Ось вона згустилася. Гнучка чоловіча постать у плащі ступнула з пітьми вперед. З-під мороку каптура темним червоним вогнем зблиснули вже знайомі зміїні очі з вузькою щілиною вертикальної зіниці. Коротко й гостро зблиснув перстень із кривавим рубіном.