Розділ 13 Скарбів не пропонувати!

— Ото пишний молодий панич! — літній сивовусий дядько, зовсім як Тетянка взявши руки в боки й широко розставивши лікті, стояв поперек стежки.

Богдан міг заприсягнутись, що ще мить тому там нікого не було.

— Ніякий я не панич! — буркнув хлопчак.

Розмовляти йому не хотілося, та й дядько виглядав якось надто підозріло: напіводягнений, у самих темних широких штанях та смушковій шапці на голові. По широкій дузі Богдан рушив в обхід незнайомця, котрий став йому поперек дороги.

Аж раптом хлопчикові на плече впала важка рука, притискаючи його до землі. Дядько, котрий ще мить тому стояв посеред стежки, тепер нависав над Богданом. Хлопчак бачив, як туго сплітаються м’язи в нього на грудях і на руках. Старий був справжнісіньким тобі культуристом.

— Може, й не панич, а може, й панич! — засумнівався сивовусий, зазираючи Богданові в обличчя. — Панич, певно б, уже в штани наробив, гуляючи тут сам-самісінький, та ще у ніч Сонцестояння. То що, хлопче, як штани, сухі?

— Не ваша справа, — огризнувся Богдан. — Плече пустіть, ну!

— Ще не запріг, а вже нукає — невже панич! — Пальці стислися, наче лещата.

Плече пронизало болем, а з очей ледь не бризнули сльози.

Звісно, без зброї — це не його, йому б зараз меч, але меч залишився в наметі, а напіводягнений дядько був тут, і треба якось викручуватись, бо невідомо, чим така зустріч на темній стежці може закінчитись. Богдан почав діяти. Як учили. Дядькові ребром долоні по зап’ястку, різко смикнути плечем, звільнитися, схопити супротивника за великий палець…

Не вийшло. Дядько легко змінив стійку, підлаштовуючись під Богданові рухи, але плеча не випустив і пальця свого врятував. А потім голосно розреготався:

— Ні, який же ти панич! Ти справжній козак! Такий і чорта не злякається! — сивовусий розтис пальці, але миттю дружньо обійняв Богдана за плечі, струснув і знову відпустив. — Ех, подобаються мені хоробрі хлопці! — Тепер дядько аж випромінював дружелюбність.

Богдан набурмошено посміхнувся. Сьогодні на цьому острові він усім подобався. Майже кожному зустрічному. Мабуть, краще йому з цими зустрічними й залишитись. А не нав’язувати дівчаткам своє товариство, якщо вже воно їм так не до смаку. Особливо Тетянці.

— Хлопче! — одним махом зірвавши із себе шапку, сивовусий хляпнув її собі під ноги, показавши голений череп із оселедцем. — Якщо вже ти мене не злякався, буде тобі за це нагорода! Слухай, хлопче! — Знову схопивши Богдана за плече, він майже потяг Богдана за собою по стежці.— Байку тобі розповім, як є правдиву! Давно те було! Ходили ми з братчиками-козаками на Чорний шлях, та під самий Перекоп, татарву поскубати! Били їх, нехристів, за віру православну й здобули на тому неабиякий скарб, та повезли собі додому! Але погналася за нами клята татарва, день за днем гнала: через степ та через Дніпро. І вирішили тоді братчики скарб тут закопати, аби не дістався клятим! — Дядько спинився, притишив голос і по-змовницьки роззирнувся навсібіч. — Закопали-заговорили, на п’ять смертних голів та на довгі сто років! І жереб між собою кинули, і випав той жереб на мене! Схопили мене хлопці, Слово міцне наклали, аби сидів я при тому скарбі під землею і його стеріг! Аж доки не знайдеться безстрашний парубок, справжній козак… — Дядько важко зітхнув і почав тягти Богдана далі. — От я й виходжу кожні сто років на Сонцестояння, шукаю… Три рази виходив, усе марно. А на четвертий тебе ось знайшов! Не перевелися ще лицарі!

— Прямо як у казці: один раз не злякався — і відразу ж тримай мішок золота. У житті так красиво не буває! — Богдан позадкував, із підозрою поглядаючи на старого козака. Ох, щось він мудрує, виповзень підземний!

— Не віриш? Чи злякався мене? Не такий уже ти й відважний, як ото мені спочатку здалося! — зневажливо гмукнув сивовусий. — Сам дивись, хлопче! Підеш зі мною — твій скарб буде, та й мені з того користь — служба моя закінчиться, і я нагору повернуся. Скучив я під землею, на волю хочу! Не підеш — я наступні сто років під землею просиджу, а потім знову сміливця шукатиму. А ти все життя лікті кусати будеш, що проґавив своє щастя.

Богдан замислився. Справжній козацький скарб! На мить він уявив собі кадр із фільму про Алі-бабу. Таця із золотими монетами, золоті глечики, коштовності! Самоцвіти! Та про людину, котра таке знайде, навіть Тетянка не наважиться сказати — ніякий! А зброя? Криві татарські шаблі, тонесенько сплетені кольчуги! Для турнірів і рольових ігор обладунки самому доводиться робити, а тут такий скарб! Hi-і, такої можливості не можна втрачати! А ризик…

— Чи, може, тобі, хлопче, не веліли із чужими дядьками базікати? — глузливо спитав сивовусий, і це стало останньою краплею.

— Усі, хто може мені наказувати, далеко, — Богдан глянув туди, де лишився намет і дівчатка, й рішуче закрокував стежкою.

— От і добре! — швидко пробелькотів сивовусий і, обігнавши Богдана, пішов попереду.

Гай закінчився, стежка вивела їх на зарослий сухою травою й осінніми квітами справжній шматок степу. Вони пішли, здіймаючи ногами невеличку куряву. Земля рухалась. Здіймалася й опадала, неначе під тонким шаром грунту гуляли справжні морські хвилі. Далеко попереду замайорів високий курган, а на його верхівці…

— Хто це? — застиг Богдан, розглядаючи грізного золотого вершника, котрий сидів на срібному коні.

— Та насправді ніхто, зовсім ніхто, — із поспіхом, що зовсім не пасував його суворому вигляду, забелькотів сивовусий. — Не дивись ти на нього, хлопче! От чортяка, щоб його в пеклі вилами під бік! — Дядько із осудом похитав головою, побачивши, як золотий вершник раптом зник і знову з’явився, уже в іншому місці.— Ходити шукати йому ліньки, то він собі таку подобу вигадав, і приманює! Ходімо, хлопче, швиденько!

Вони знову рушили вперед. Богдан здригнувся. Десь зовсім поруч, біля самісіньких його ніг земля раптом розійшлася, відкриваючи бездонний колодязь, і гучний голос важко й заздрісно зітхнув:

— А в нього хлопець є…