Розділ 10 Між соколами й вовками

— Нікого? — задерши голову, Ірка дивилась на Тетянку, котра сиділа на верхівці цегляного паркану особняка своїх батьків.

— Порожньо, — оглянувши від краю до краю сонну ранкову вулицю, кивнула Тетянка. — Давай залазь.

Перебираючи руками сходинки приставної драбини, Ірка швидко вилізла нагору й поштовхом ноги звалила драбину на траву.

— Треба було мітли взяти, — притискаючи до себе сумку, Тетянка майже із ненавистю зиркнула вниз, на квадратики кольорової плитки біля паркану. Зазвичай ця плитка їй подобалась… — Злетіли б.

— Ну звісно, а потім в автобус із ними пхатися? На місці купимо, — твердо сказала Ірка й, згрупувавшись, м’яко зістрибнула з паркану. Підошви кросівок стукнулися об плитку. Дівчинка підняла руки, хапаючи скинуту подругою сумку. — Стрибай!

Тетянка зайорзала сідницями по паркану й важко зітхнула. Огорожу навколо сімейного особняка батько й справді звів пристойну. Дівча знову глянуло вниз і зовсім зажурилося.

З-за рогу вулиці вигулькнув Богдан.

— Цікаво, а якщо ми розвернемось і підемо геть, вона там і залишиться? — хлопчак спинився, з інтересом дивлячись на відьмочку, котра боролася зі страхом.

Розуміючи, що противне хлопчисько так і зробить, та ще й Ірку із собою потягне, Тетянка намертво стиснула зуби й стрибнула вниз.

— Ой! — тихо, аби не почули в будинку, зойкнула вона, добряче гепнувшись сідницями об кольорову плитку. — А ви ще питаєте, чому я стрибати боюсь!

— Ти боїшся не тому, що гепаєшся, а гепаєшся тому, що боїшся, — повчально пояснив Богдан.

— Філософ-самоук, — з безмежним презирством мовила Тетянка. — Іди краще вперед, глянь, чи не тиняються десь поблизу якісь листоноші, сантехніки, електрики…

— Їх ти теж боїшся? — іронічно звів брови хлопчак.

Тетянка запитально підняла очі до небес:

— Ну чому він такий тупий?

— Він не тупий, він просто не знає,— відповіла Ірка, звертаючи до проспекту. — Ми ж не бачились, а по телефону ти сама заборонила розповідати.

— Усе одно він тупий, — уперто мовила Тетянка, але все-таки почала пояснювати. — За той тиждень, протягом якого Ірка в мене вдома відсиджувалась, до нас приперлося сім незнайомих листонош, чотири перевірки зі служби газу, шість електриків, п’ять чиновників міської адміністрації, дві тітки із соціального фонду й навіть, ти собі уявити не можеш, один негр-проповідник, — Тетянка замислилася. — Утім, негр міг і випадково прийти. А міг, звичайно, і не випадково.

— Мені твоїм батькам в очі дивитись соромно, — похмуро буркнула Ірка. — А якби на мене спробували напасти прямо у вас вдома, і сталося б щось погане? Треба було мені в себе відсиджуватись!

— Ага, у підвалі. Тому що в самому будинку тебе б уже… — Тетянка швидко порахувала на пальцях: — Листоноші, газівники, електрики… Двадцять три рази дістали б. Або двадцять два, якщо негра все-таки не брати до уваги. А так батько після третього листоноші вирішив, що нас пограбувати хочуть, і викликав охоронців із ротвейлерами! — У голосі дівчинки вчувалася неприхована гордість за оперативність свого батька.

— Нічого так хлопці, не дуже кмітливі, але старанні,— поблажливо кивнула Ірка.

— Вони ж охоронці, а не генеральні директори! — пирхнула Тетянка.

— Я про ротвейлерів, — сказала Ірка, поглядаючи, чи не йде часом потрібна їм маршрутка.

— А ротвейлери перед тобою взагалі ледь не на задніх лапах ходили! — захихотіла Тетянка. — Вони б за тебе кого хочеш порвали!

— А рубіновий перстень у ваших візитерів був? — не поділяючи її веселощів, спитав Богдан, насторожено роззираючись навсібіч.

Проспект поступово сповнявся людьми, котрі поспішали на роботу.

— У негра точно не було, — похитала головою Тетянка й знову замислилась. — А може, охоронці дарма на нього собак нацькували? — пробелькотіла вона, залазячи в маршрутку, яка щойно підрулила. — У тіток обручки були, а може, й не обручки, а перстні, тільки повернуті каменем досередини, до долоні. Ми не роздивились. Усі інші — хоч чиновники, хоч електрики — були у звичайних рукавичках або в робочих. І це по такій спекоті! — Тетянка глянула на вересневу зелень за вікном, яка лише де-не-де була поцяткована жовтизною.

— Так, цей гад серйозно за тебе взявся! — зітхнув Богдан. — А до грудня Тетянчині охоронці тебе не вбережуть!

— Велике відкриття! — пирхнула Тетянка. — А як ти гадаєш, Богданчику, чому це ми на Хортицю саме зараз премося? Незважаючи на всі перешкоди й попередження?

— Та тихо ви! П’ять хвилин до від’їзду! — скомандувала Ірка, підводячись.

Удалині вже маячив високий будинок автовокзалу.

Уся трійця випала з маршрутки й кинулась до каси. З розбігу Богдан ледь не врізався прямісінько в спину дівчині, котра схилилася біля віконця. Але вчасно загальмував… і його обличчя розпливлось у захоплено-ідіотській посмішці. Мліючи від щастя, він витріщився на округлі форми й розкішне золотаве волосся блондинки в короткій зеленій сукенці.

— А-а-а місця люкс у ваших а-а-автобусах є? — питала блондинка. — І ще, попередьте стюа-а-ардесу, що я не п’ю воду із га-а-азом…

— Дівчино, ви що, божевільна?! — лунало з віконця нервове повискування касирки. — У нас тут не лайнер! У нас звичайний рейсовий автобус! Там немає місць люкс і стюардеси!

— Але ж хоч хтось є? От його й попередьте, — абсолютно незворушно парирувала білявка.

У відповідь залунав здавлений крик.

Тетянка нервово зиркнула на годинник.

— Автобус зараз відправляється! А наступний буде за півгодини! — вона постукала блондинці по плечу. — Вибачите, ми дуже поспішаємо.

Дівчина неквапом озирнулася. Величезні зелені очі ковзнули по Тетянці, Ірці й Богданові… Хлопчак блаженно зітхнув і ввійшов у повний ступор.

— Дівчатка, я теж ду-уже, ду-уже поспішаю! Я ділова жінка, мені треба якомога швидше потрапити до Запоріжжя! Кажуть, там якесь чи то свято, чи то змагання… — блондинка насупилась, згадуючи. Але так і не згадавши, відмахнулась. — Ох, у сцена-а-арії записано! Уся знімальна група вже там, а в мене ма-а-ашина зламалася! Ось та-ак. — Вона знову повернулася до каси. — Яа-а-аке кіно будуть показувати в дорозі? Я не люблю комедій, вони та-а-акі дурні…