Розділ 15 Закляття на бачок унітаза

Вони стояли в невеликому тамбурі: з одного боку — сходи на другий поверх, з іншого боку — двері в круглий дворик, до вольєра з кавказькими вівчарками. Звідти долинав тривожний гавкіт псів, які, зачувши поблизу вовків, кидалися на сітку.

— Вам знову знадобиться мій кинджал? — тихо запитав майора Богдан.

— Він не твій, він — власність корпорації,— склочним тоном заявив Іващенко.

— Усі бізнесмени — жлоби, — осудливо зауважив майор і, витягши з кишені золотий «Ролекс», начепив його собі на руку. — Схиблені на дорогих штучках. Простішим треба бути, простішим…

Майор помилувався сяйвом годинника, задоволено зітхнув і кинув турецький кинджал собі під ноги. Величезний вовк-ватажок підбіг до нижньої сходинки.

— Зараз підемо, — кивнула Ірка на нечутне для решти людей запитання. — Тут більше ніде сховатися.

Дівча глянуло на стіну під сходами. Не пластик, не гіпсокартон, навіть не цегла, а старий сірий бетон, що напевно стояв тут із дня будівництва будинку. Прокладати сюди таємні ходи — замучишся.

Ірка поставила ногу на першу сходинку. Вовки, раз у раз зупиняючись і насторожено водячи вухами, тихо, один за одним прослизнули мимо й сховалися на другому поверсі. За ними, позираючи на спізнілу подругу, на сходи піднялася Тетянка, а за нею й Богдан. Тільки Іващенко продовжував тупцювати за Ірчиною спиною. Дівча роздратовано шморгнуло носом — ну чого застряг, йшов би вже! — і знову із сумнівом уп’ялося в капітальну стінку. Ірка завагалася, поглядаючи на друзів, які нетерпляче очікували на неї.

— Та тут роботи — на півсекунди, — пробубоніла вона й рішуче вивернула навиворіт нагрудну кишеню піджака.

Сірий бетон, що здавався таким міцним, таким непохитним, розірвало, як пластилін, відкриваючи те, що ховалося всередині: крихітну кімнатку зі стінами, пофарбованими блідою пастеллю, унітаз, умивальник і вузенький старий тапчан. А на тапчані, скорчившись, сидів сухорлявий літній чоловік. Той самий, котрого Ірка бачила на фотографії!

— Таємниць не ховай, все, що маєш — віддавай! — крикнула Ірка і, рвонувши кишеню за підкладку, з м’ясом видерла її з піджака.

Усе, що було в кімнаті, викинуло назовні.

Зі сходів долинув здивований Тетянчин вигук і дрібне гупання ніг — друзі мчали на допомогу. Повз Ірку промайнула сіра тінь — не марнуючи часу на спуск сходинками, Ментівський Вовкулака стрибнув у просвіт між сходами.

Старий перевертень приземлився перший, важко гепнувшись лапами об підлогу. Обдавши Ментівського Вовкулаку скалками битого фаянсу, він перекинув умивальник. Компаньйон, котрий звалився зі стелі, приземлився прямо на Іващенка. Він збив бізнесмена з ніг і, не розгубившись, схопив його за горлянку… І тут-таки бачок унітаза, падаючи, гепнув душителя по потилиці.

— Це ж треба, бачок на нього таки кинувся, — розгублено буркнув Богдан, який, надбігши, стягував з ошелешеного Іващенка тіло компаньйона. — Ти що, замовляння таке наклала? — Він оглянувся на захекану Тетянку…

Жилава стареча рука відшпурнула хлопчиська геть. Богдан відлетів, глухо грюкнувшись об стіну…

Компаньйон підхопився й кинувся крізь двері надвір. Стулка з гуркотом зачинилася, брязнув замок. Вовки, нахопившись, гасали біля зачиненого виходу.

— Знову те саме! Коли треба, так вас немає! — рикнула на них Ірка.

— Розборки потім! Двері відімкни, а то втече! — крикнув Богдан.

Але двері відчинилися самі.

— Він відв’язав собак! — прохрипів Іващенко.

Розпластуючись у повітрі, розлючена зграя кавказьких вівчарок увірвалася в тамбур. Мовчки, без жодного звуку, пси накинулися на вовків. Величезний «кавказець» із розгону стрибнув на спину Ментівському Вовкулаці. Перевертень вислизнув, рвонув супротивника зубами й відскочив. Тамбур під сходами сповнився злісним риком і клацанням щелеп. Клоччя шерсті полетіло в повітря. Волохаті тіла сплелися в один спресований клубок. Ікла змикалися в мертвій хватці. Величезна, схожа на крокодилячу, пащека вівчарки клацнула, вирвавши жмут вовни з вовчої холки. Ірка побачила, як очі вовка сповнилися болем. Молодий вовкулака коротко вискнув, і «кавказець» тут-таки навалився на нього, встромляючи ікла в тіло, яке намагалося вирватися.

Кров бризнула Ірці в обличчя. Дівча отямилось.

І відразу ж немов знову втратило свідомість — людську свідомість, — почало марити. Ірку охопила дика лють, ця лють не потребувала слів, вона потребувала лише рику, грізного, утробного. Майже заревівши, відьма кинулася в центр бійки.

Щелепи «кавказця», намертво зімкнуті на вовчій горлянці, рвонуло вбік. Здивований, скиглячи, немов цуценя, пес злетів до стелі, підкинутий ударом сильної лапи. Клубок волохатих тіл розлетівся навсібіч, начебто в центрі нього вибухнула бомба. Але там була Ірка, яка виглядала страшнішою за ядерну війну. Вона загрозливо вигинала спину, її пальці хижо скорчувалися, а рот шкірився моторошною гримасою.

— Ге-е-еть! Забор-р-роняю! — гарчала відьма, і в її гарчанні було щось невимовно жахливе, що змушувало і «кавказців», і вовків щулити вуха й підгинати хвости. — Ге-е-еть!!!

Один із «кавказців» тихенько, начебто питально, гавкнув… Ірка враз обернулася до нього всім тілом:

— Р-роздер-р-ру!!!

Пес розпачливо завив і нажахано, не розбираючи дороги, натикаючись на стіни, щодуху кинувся геть. Скиглячи й завиваючи, зграя мчала за ним: усе одно куди, аби якомога далі!

Слідом, підгинаючи лапи й тихо скиглячи, задкували вовкулаки. Видно було, що тільки глухий рик ватажка втримує їх від такої ж панічної втечі. Куди завгодно, аби забратися подалі від тендітного темноволосого дівчати!

— Я ж казав, що треба позбутися цих псів, вони небезпечні, можуть накинутися. А компаньйон упирався! Ну й хто насамкінець виявився правий? — отетеріло бубонів Іващенко й одразу ж задумався: а й справді — хто?

Думалось якось важко, тому бізнесмен просто відмахнувся від дурних думок і вимогливо загорлав:

— А мій компаньйон знову змився!