Розділ 9 Танцюйте! Вам лист

— Діти, які ми раді, що вас знайшли! — в один голос закричали обидві пані: одна старша, висока й сухорлява, а друга молодша, дуже елегантна.

Потім вони замовкли, неначе сказали все, що хотіли, й почали уважно розглядати друзів. І в їхніх поглядах було щось таке неприємне, що Богдан і Тетянка миттю випірнули з-за Ірчиної спини й стали поруч із нею. Пліч-о-пліч. А майор гучно відкашлявся й галантно сказав:

— Пані, якщо ви вже завершили радіти, то міліція була б дуже вам вдячна, якби ви пропустити дітлахів до пана Іващенка.

Але пані були не рівня охоронцю на вході й згадка про міліцію їх жодним чином не збентежила.

— У стінах нашої корпорації, пане майоре, міліція може про щось прохати тільки з офіційним документом, — заявила сухорлява з такою нудотною ввічливістю, яка відверто межувала з хамством. — А нам треба дещо розпитати в дітлахів, перш ніж вони підуть до Володимира Георгійовича. Правда, Агато Станіславівно? — поцікавилась вона в елегантної красуні.

Та закивала у відповідь:

— Авжеж, непогано було б спершу поговорити. Діти, ви хіба не знаєте, що, влаштовуючись на роботу, не можна ігнорувати свого начальника, а то жодна дружба з генеральним не допоможе? А кур’єрську службу в нас очолює Ірина Петрівна.

Тепер Ірка їх упізнала. Вона бачила цю парочку вранці, щойно вони прийшли до корпорації. Точно, сухорлява Ірина Петрівна сказала, що командує кур’єрами, і весь час намагалася забрати друзів у Іващенка, той від неї ледь відбився. А елегантна красуня з вигадливим ім’ям Агата Станіславівна…

— Вона іміджем компанії займається, — ледь чутно підказала Тетянка. — Розповідає всім, яка їхня корпорація чудова.

— А їй від нас чого треба? — буркнула Ірка.

Невідомо, чи почула її Агата Станіславівна, але відповідь пролунала негайно. Вона злодійкувато озирнулася на приймальню Іващенка й рушила до друзів, відтісняючи їх углиб коридору, подалі від рятівних дверей.

— От зараз зайдемо до кабінету Ірини Петрівни, поговоримо, — ласкаво проспівала вона, так що від її слів ставало не по собі, немовби їх не до кабінету на бесіду запрошували, а до печери, де їх мав проковтнути страшний змій. Це враження підкріплювали ще й хижі погляди, якими обидві пані зиркали на загнану в куток трійцю.

Майор знову втрутився:

— Та що ж це ви їх залякуєте, дамочки! Дітей не можна допитувати, якщо відсутні їхні батьки, це я вам авторитетно заявляю!

— Допитувати, о Боже мій! Що за дурниці ви кажете, пане майоре! — палко обурилася Ірина Петрівна. Занадто палко, аби в її обурення можна було повірити. — Ми просто хочемо з’ясувати, як діти виконують свої обов’язки й чи не зганьблять вони кур’єрську службу!

— Чи не підривають вони репутацію компанії! — підхопила Агата Станіславівна, остаточно притиснувши друзів до стінки. — Які листи вам передав Володимир Георгійович? — Вона допитливо зазирала Ірці в обличчя.

Приголомшене таким напором дівча тільки й могло, що кліпати очима й мовчати.

— Адже він узяв вас кур’єрами, виходить, ви розносите якісь листи, папери, документи? — швидко спитала Агата Станіславівна, і її красиве пещене обличчя спотворилось тривожною міною, сповненою нетерпіння.

— І чому в моєму відділкові про них нічого не відомо? Що за секрети? — підхопила Ірина Петрівна. — У Володимира Георгійовича не має бути від нас секретів! Тобто в нього й немає жодних секретів від начальників відділків, розумієте, діти?

— Кому ви відносите ці листи? Ану показуйте! — Агата Станіславівна тупнула елегантною туфелькою.

Ірка напружено думала. Адже можна було взяти в Іващенка парочку папірців, ніби-то вони й справді розносять по корпорації пошту! Але сам генеральний директор, схоже, не припускав, що парочка його місцевих «відьом» може ось так от напастися на відьом запрошених. І що тепер робити? Сказати, що вони не розносять ніяких листів? Але ж не повірять, по обличчях видно! Ці пані не відчепляться, аж доки не з’ясують, які такі секрети хазяїн пускає повз них. І майор тут не допоможе.

Намагаючись потягнути' час, Ірка засунула руку до кишені. Й одразу ж два прохолодних прямокутники цупкого гладкого паперу ковзнули їй назустріч! Це ж бабусині карти! Здається, було якесь підходяще замовляння… Хоча Ірка пам’ятала не всі слова. Щось там «побачено», щось «отримано», «не писано, але ж читано». Добре, у ході справи вигадає, аби ритм підтримати. Як же почати…

— Не гадано — та побачено (здається правильно! або ж ні?). Не бажано — та отримано (здається, тут було якось інакше, але хай буде так, усе одно в зошит не подивишся!). Не писано, але ж читано. Приглядайся, роздивляйся, чого сам боїшся, — жахайся… — (ох і багато різних жахів у тексті вийшло!).

Але замовляння спрацювало. У Ірки в руках опинилися два цупких білих конверти! І Агата Станіславівна відразу ж нетерпляче вихопила їх у дівчинки. Глянула на адреси:

— Та це ж нам! Вони адресовані нам! — здивовано вигукнула вона.

— Огидні діти! Чому ви не принесли їх раніше?! Я так і знала, що вам не можна довіряти! — процідила Ірина Петрівна, хапаючи свій.

Гострі наманікюрені нігтики розпороли папір, витягуючи аркуші послань. Обидві пані почали жадібно читати текст… Їхні очі розширювалися… А обличчя за якусь мить спотворились однаковими гримасами жаху.

— Він не міг… Він не міг дізнатися! — побілілими губами прошепотіла Агата Станіславівна. — Не міг, ні! — відчайдушно закричала вона.