Розділ 7 Біганина по сліду

— Добре, що в нього руків’я зі шкіряною обпліткою, — пробелькотів Богдан, зводячись. — А то б мені кінець! Уміли ж робити в старовину! — він вдячно погладив почорнілий клинок, але відразу ж відсмикнув руку. Кинджал був іще теплий.

Непритомна Тетянка лежала поруч із комп’ютером. Пальці її руки розпухли й почервоніли. Ірка замислено глянула на свою подряпану руку, уламки пластику, залишки комп'ютерної мишки… Гучно затупотівши, повз них пробіг Богдан. Ірка провела хлопця здивованим поглядом, бо той нісся прямісінько до Тетянки! Підхопивши дівча під руки, він витяг її з пентаграми, притулив до стіни й поплескав по щоках.

— Тань, Танечко, ну ти чого, га? — жалібно белькотів він.

Підхопившись, він кинувся до холодильника в кутку, витяг величезну пляшку мінералки, відкрутив кришку, обдавши шипучим струменем себе й усе навкруги, а потім почав тицяти горлечком пляшки Тетянці в губи. Вода лилася через край, намочивши Тетянчину майку. Дівча раптом сильно закашлялося й відіпхнуло пляшку геть. Та, глухо гепнувши, впала поруч. Вода забулькотіла й полилася через горлечко, підмочуючи Тетянчині джинси, аж дівчина одним стрибком схопилася на ноги:

— Для чого ти мене поливаєш, недоумку, я тобі не квіточка! — закричала вона.

— Це точно! — миттю погодився Богдан. Страдницький вираз ураз злетів із його обличчя. — Квіточки вони легкі, тендітні, не те що дехто! Я, доки тебе допер, думав, що руки пообриваються! Зад від’їла, мабуть, на цілий центнер!

— Та ти… Та я… Та я всього сорок кілограмів важу! — закричала Тетянка.

Ірка ліниво подумала, що подруга видає бажане за дійсне. Сорок кіло важить сама Ірка, а Тетянка все-таки товстіша буде. Саме тут ноги в Ірки підкосилися, і вона безсило стала рачки.

Стояти на чотирьох кінцівках виявилося напрочуд зручно. Світ набув нормальної, звичної стійкості, запаморочення минуло, зникли дзенькіт у вухах і туман перед очима. Від слабкості не залишилось жодного сліду, навпаки, м’язи налилися силою. Ірка навіть не підозрювала, що можна бути такою сильною та здоровою. Вона відчувала кожну жилочку в своєму тілі, і все це разом дарувало відчуття сили. Світ навколо став виразним і… знову безбарвним.

І саме цієї миті Серьога знову відкрив свого рота.

— Майно компанії псуєте?! — закричав він, показуючи на роздовбану стіну й заглухлий комп’ютер. — Підлогу розмалювали, воду розлили! От зараз генерального як покличу! А заодно розкажеш йому, хто тобі дозволив кинджал зі стінки зняти!

Богдан ніяково затупцяв з ноги на ногу й почервонів:

— Я б назад повісив, присягаюся! Перед відходом повісив би! Я ж із території нічого не виносив! Це тільки доки ми тут… Помилуватися.

— Службі безпеки поясниш! — зловтішно мовив Серьога. — Ну й народ! Якби дворучник підняти зміг, його б, мабуть, теж стирив!

Богдан почервонів ще дужче — схоже, гидкий молодший програміст таки мав рацію. А Ірка розлютилася. Будуть тут різні шантажисти паршиві на її друга' наїжджати!

Вона звела голову, розглядаючи Серьогу знизу вгору. Хлопець раптом злякано осікся й позадкував. А Ірка неквапом рушила до нього. Як була, на чотирьох. Зводитися на ноги в неї не було жодного бажання, зненацька виявилось, що так вона рухається швидше, прямо стелиться над підлогою. От тільки дивне поцокування трохи її бентежило — Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки воно долинає.

— То в чому я б мала зізналася, та ще й при свідках? — поцікавилась вона, зупиняючись навпроти Серьоги. (Цокання стихло. Дивно.) — Що я тебе подрала? Скалічила? Навіщо ж зізнаватися! Я зараз докази залишу. Наочні.

Зігнувши лікті, Ірка майже припала до підлоги. Її верхня губа зловісно піднялася… З горла вирвалось глухе гарчання. І в такт цьому гарчанню закричав Серьога. З його грудей вирвався пронизливий крик, хлопець розвернувся й довгими заячими стрибками помчав уздовж коридору. Ірка розчаровано чхнула: сама винна, треба було не базікати, як то полюбляють робити люди, а відразу ж хапати мерзотника за вуха чи горлянку та гамселити його об землю, аби він віддав Богові душу! А тепер що — утік. Наздогнати, звісно, не фокус, але гнатися за такою паршивою дичиною — тільки псувати репутацію мисливиці. Ірка гордо розвернулася й навіть хотіла на знак свого презирства пошкребти навздогін утікачу задньою лапою… аж раптом вона побачила, що на неї дивляться дві пари зовсім божевільних очей.

Однаково прилипши до стіни, Богдан і Тетянка міцно трималися за руки… і дивилися на Ірку.

— Ви чого? — загарчала на них Ірка, Богдан лише мовчки ковтнув слину, А Тетянка тремтячим голосом поцікавилась:

— Ірко-о… А ти якою зубною пастою користаєшся?

— Якою ще пастою? — сторопіла Ірка… і тут помітила своє відображення в темному екрані комп’ютера. Обличчя як обличчя, все начебто звичайне… От тільки зуби… На темному тлі її відображення з-під піднятої верхньої губи виблискувала пара міцних, гострих іклів!

Дівча з розмаху сіло на власні п’ятки.

— Обертаюся на вампіра, чи що? — вона запустила палець за щоку й почала обмацувати зуби. Зуби були як зуби, нічого дивного. Ірка нахилилася низько-низько, майже торкаючись носом темного монітора, і розтягла губи якомога ширше. Іклів не було. Тобто звичайні, слабенькі людські клики нікуди не поділися, а от ті, моторошні, безслідно зникли. Та й чи були вони?

Ірка замислено нахилила голову набік. І миттю забула про ікла, про нажаханого Серьогу, про все-все!