Розділ 4 Карти, гроші, дві таємниці

— Г-му-у, — видала Тетянка, розглядаючи Богдана, що вилазив із маршрутки. — Я завжди знала, що він псих, але не думала, що до такої міри…

Пасажири маршрутки сахалися на всі боки і з острахом ховали ноги, коли, чіпляючись за крісла мечем, що висів на поясі, Богдан пробирався до виходу.

Заїхавши кінцем лука по низькому даху мікроавтобуса, хлопчак, нарешті, вивалився назовні. Прямо під ноги відьмочкам, що вже чекали на нього.

— Ну що, ходімо? — життєрадісно запропонував Богдан, киваючи на довжелезний, обсаджений стриженими кущами шлях, наприкінці якого вимальовувався парадний вхід до корпорації пана Іващенка.

— Ходімо! — так само життєрадісно відповіла Тетянка. — Ми — туди, — вона кивнула на вхід, — а ти — додому.

— Чому це раптом? — образився Богдан.

— Тому що в пристойні установи з мечами не пускають. Такі от забобони, — єхидно пояснила Тетянка.

— Не зрозумів! — обурився Богдан. — Я що, маю йти на ворожу територію неозброєним?

Тетянка страдницьки простогнала.

— Ну годі вже, — рішуче відрізала Ірка. — Мені ваші суперечки обридли гірше за гірку редьку…

— Та ти за все життя жодного разу редьки не їла, тим паче гіркої… — миттю завелася Тетянка.

— Годі, я сказала! — гаркнула Ірка. — Ти,— вона тицьнула пальцем на Богдана, — думати маєш, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти… — Ірчин палець уперся в Тетянку. — Припини до всього чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені й так ця історія не подобається! І я геть не уявляю, як ми оті гроші знайдемо…

— Подумаєш, проблема, — презирливо знизала плечима Тетянка. — Фотку зниклого компаньйона візьмемо, у дзеркало глянемо — та й по всьому!

— Добре, якщо так, — із сумнівом похитала головою Ірка. — Гаразд, ходімо.

— А я? — засмучено спитав Богдан. — Мені що, і правда додому? Я ж як краще хотів… А раптом там битися доведеться.

Тетянка пирснула.

— Охоронців рубати? Чи в менеджерів стріляти? Добре, добре, мовчу, — побачивши грізно зведені Ірчині брови, Тетянка й справді замовкла.

— Залізяччя сховаємо, — хвильку поміркувавши, вирішила Ірка, — біля входу, в кущах.

— Та ти що! — вигукнув Богдан. — Їх же будь-який пацан миттю стирить!

— Який пацан? Тут солідна корпорація! — завелася у відповідь Тетянка. — Дорослі серйозні люди, і жодному, чуєш, ти, недоумку, жодному з них навіть на гадку не спаде возитися із усілякими там мечами й дурними луками… Вони ділом займаються!

Ірка мало не загарчала. Її подружка осіклася.

— Ви обоє недоумки, — рівним голосом сказала Ірка. — А на меч я кину замовляння, ніхто його не візьме. Поруч пройдуть і не помітять.

— Точно? — з недовірою примружився Богдан і, дочекавшись Ірчиного ствердного кивка, важко зітхнув, погоджуючись. — Гаразд, он там, здається, нормально буде.

Обравши найгустіший кущ, Богдан почав акуратно вкладати стріли, лук, а слідом за ними й меч, у вийнятий із кишені величезний целофановий пакет з яскравим написом «Дякуємо за покупку!».

Тетянка придушено захихотіла. Кинувши на неї нищівний погляд, Богдан розгорнув купку старого листя під кущем. І нагору зненацька вилетіла величезна, чисто обгризена кістка, схоже, прикопана якимось запасливим собакою.

— Ой, яка гарна кісточка! — зненацька радісно вигукнула Ірка й потяглася до знахідки.

— Я не зрозуміла, — спиталась Тетянка, — ти що, хочеш її із собою взяти?

Ірчині пальці застигли буквально за сантиметр від кістки.

— Ні, чому ж, ти бери, бери, — вела далі Тетянка. — Тоді і цей толкієнутий може свій ножичок залишити. Так і з’явимось на прохідну: він із мечем, ти з кісточкою. Враження справимо надзвичайне. — Круто розвернувшись, дівча закрокувало до входу.

Ірка зніяковіло сховала руки за спину й здивовано зиркнула на кістку, яка валялася біля її ніг. Та й справді, вона з глузду з’їхала, чи що? Підбирати таку гидоту! Та ще й зраділа їй, немов бозна-якому скарбу.

— Та покладеш ти свій меч, чи ні?! — від надміру почуттів гаркнула Ірка на Богдана і, швидко прошепотівши над пакетом кілька слів, кинулась наздоганяти подругу.

— Е, а ми самі потім меч хоч знайдемо? — стривожено гукнув до відьмочки Богдан. — Я його більше не бачу!

— Залиш на кущі якусь приміту, — гукнула Ірка.

Тетянку, котра швидко крокувала вперед, вона наздогнала вже біля самісінького входу. А за мить поруч із ними вже був і Богдан із незадоволеною фізіономією.

— Ну як, усе гаразд? — поцікавилась Тетянка. — Гострих предметів, кісточок, черепів позбулися?

Богдан та Ірка лише засопіли у відповідь. Тетянку це задовольнило.

— Тоді ходімо! — скомандувала вона й штурхнула важкі скляні двері.

Перше, що вони побачили, — був пропускний пункт, а поруч — висока постать охоронця. От тільки в бік дітлахів охоронець не дивився, відвернувшись від входу, він гіпнотизував поглядом стіну величезного холу, що простирався за турнікетом. Від підлоги до стелі стіну було завішано маленькими татарськими й англійськими, на людський зріст, луками, короткими скіфськими клинками-акінаками, довгими кавалерійськими шаблями, кривими турецькими ятаганами, неперевершеними тонкими шпагами, прямими, вигнутими й хвилястими кинджалами… У кутку холу височіла стійка, а з неї зовсім невимушено, наче парасольки у вітальні, стирчали сокири, клевці й алебарди. І на додаток до картини два чоловіки в солідних офісних костюмах обережно вішали на вбиті в стіну гаки лицарський дворучний меч. А велика група таких самих респектабельних-костюмних панів і панянок із жадібним, зовсім дитячим захватом спостерігали, як вони це роблять. Лунко брязнувши, дворучник ліг у призначені для нього кріплення, і вся компанія, із охоронцем включно, вибухнула оплесками.